Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

- Шахи? Ага.

- Це я сюди з ними потрапив, - з помітною гордістю сказав Кріс. — Тут усі речі лише ті, що були у нас із собою. Може, зіграємо?

— Спати хочеться, — щиро відповів я. Майже тому, що спати мені страшенно хотілося, але робити я цього не збирався.

— Ну гаразд, — підозріло легко погодився Кріс. — Я проводжу тебе до кімнати.

Ми вийшли в коридор. Тут було безліч високих незасклених вікон, з яких тягнуло прохолодою.

— Як англійською «дуже холодно»? - Запитав я.

— Ітс віри коулд, — неуважно відповів Кріс. Потім зупинився, взяв мене за руку, глянув зверху вниз своїми жорсткими сірими очима.

— Дімко, ти дуже розумний хлопець, але… Ніколи не повторюй того, що ти сказав мені на мосту. Ніколи.

- А що я сказав?

— Що неможливо завоювати сорок островів?

— Але…

- Так, ти маєш рацію. Сорок островів не завоюєш. Це всі розуміють, хоч зазвичай не так швидко. Але вголос цього не кажуть. Інакше жити не захочеться. Зрозумів?

Я зрозумів. А ще я зрозумів, що для горя та страху немає таких запобіжників, як для подиву. Як би не було сумно, але може бути ще гірше. І щоб не розплакатися, як маленькому, мене утримувало тільки одне. Інга.

7. ДВІЙНИКИ

Добре, що Малек спав, коли я зайшов до кімнати. Кріс сказав, що я житиму в ній, а Тимур, який займав її раніше, піде на місце Кріса. Ну, а наш командир знайде собі кімнату десь у сторожовій вежі. Він був гарний хлопець, Кріс, наш ватажок у замку Пунсового Щита на Тридцять Шостому острові…

Я ліг на ліжко. Ця ніч була прохолодною, і хтось поклав на ліжко ковдру. Воно було товсте, напевно, тепле, але я не став у нього кутатися, щоб не заснути. Я лежав і думав, що завтра, з самого ранку, мені доведеться чергувати на якомусь мосту, і не просто чергувати, а битися, можливо, навіть вбивати. А інакше загинеш сам. Толик уже встиг мені розповісти, що деякі хлопці, потрапивши на острів, так і не наважувалися битися по-справжньому, намагалися помирити острови та гинули.

— Кріс хитрий… — раптом промимрив Малек. Потім ще щось нерозбірливе, зрозуміло — уві сні. Повернувся на другий бік — у слабкому світлі, що ллється з вікна, забіліла його перев'язана голова — і сказав: — Не треба, він і так нічого не зробить.

Я обережно підвівся, нахилився над Ігорком. Спить. Послухав, але більше нічого не сказав. Тоді я поправив на ньому ковдру і відійшов до вікна. Воно було дуже низько від підлоги і відкрилося дуже легко. Мене обдало холодним вітром. Я закрив його, пошукав светр, одягнувся і лише після цього вибрався з кімнати на терасу.

Небо затягували хмари, але в одному місці вони розійшлися, і там світилося незнайоме сузір'я — рівний кружечок із яскравих зірок. Не знаю, як у Південній півкулі, а наше небо такі сузір'я не прикрашали. Я маю на увазі земне небо…

— Нарікаю тебе Око Прибульця, — прошепотів я і хихикнув. Щиро кажучи, мені було не по собі.

Білий силует замку швидко розтанув уночі. У ньому не світилося жодне вікно, а світла від тих рідкісних зірок, що проглядали крізь хмари, було мало. Мені здалося, що трохи світяться самі хмари, але до кінця я в цьому не був певен. А потім я перестав думати про хмари і зірки, тому що середина мосту наближалася, і я ризикував потрапити в отвір, що розкрився на ніч. Уповільнивши кроки, я міцніше притис долоню до поруччя. Вузька мармурова смужка виявилася майже гарячою. Вона остигала і ділилася зі мною накопиченим за день теплом… Витягнувши руку вперед, я повільно йшов у темряві, готовий будь-якої миті, відчувши порожнечу під пальцями, зупинитися. Але міст все не кінчався і не кінчався, наполегливо піднімаючись нагору.

Пройшовши ще трохи, я зрозумів, що турбувався даремно. Інга захопила із собою ліхтар.