Читати книгу - "Дім, в якому…"

Він скинув простирадло та вибіг на балкон.

Подвір’я було заповнене людьми. Вони юрмилися довкола двох червоно-синіх автобусів, сміялися, палили сигарети й перетягували грубезні наплічники та сумки з місця на місце. Строкаті, засмаглі, гамірні, пропахлі морем. Гаряче небо пражило двір. Він дивився на них, присівши навпочіпки, втиснувшись чолом у пруття поручнів. Він хотів бути серед них, невидимою частиною дорослого, прекрасного життя, знемагав від бажання зійти вниз — і не зрушував з місця. Хтось мусив його одягнути. Надивившись, він повернувся до кімнати.

— Чуєш? — запитав Сліпий, який сидів на підлозі біля дверей. — Чуєш, як багато від них шуму?

Сліпий тримав його шорти. Хлопчик підбіг і встромив ноги в штанки — одну, тоді другу. Сліпий застібнув блискавку.

— Ти їх не любиш? — запитав хлопчик, спостерігаючи, як той шнурує його кеди.

— А за що? — Сліпий скинув його ногу з коліна й поклав на нього другу. — За що я їх мав би любити?

Він ледве дочекався жакетки й не дотерпів до гребінця. Світле волосся, яке відросло за літо, залишилося розпатланим.

— Усе, пусти! Я піду! — крикнув він і побіг, посковзуючись від нетерплячки. Коридор, сходи, перший поверх. Розчахнуті двері у двір підпирала смугаста валіза. Він вибіг на ґанок і розгублено завмер.

Скрізь були лиця. Чужі й гострі, наче леза ножів. Якісь аж загрозливі пронизливі голоси. І він перелякався. Це були зовсім не ті люди, до яких він так квапився. Вони були чорними від сонця, вони сміялися й ряхтіли квітчастими сорочками, одначе були абсолютно іншими.

Він сів на сходинці, не зводячи з них бірюзово-котячих очей. Дрижаки пробігли йому по хребту. «Ось вони які, — подумав він гірко. — Склеєні з кусочків. І я один із них. Такий самий. Або стану таким самим. Це як зоопарк. І огорожа — сітка з усіх боків».

Там був один у візку — білий, як мармурова статуя, сивий і виснажений, але й був інший — майже фіолетовий, розпухлий, як потопельник, і настільки ж страшний. Теж неходячий, оточений дівчатами, які штовхали його візок. Дівчата сміялися й жартували. Кожна з них мала ґандж — і вони також були склеєні. Він дивився на них, і йому хотілося плакати.

Висока чорноволоса дівчина в рожевій сорочці зупинилася поряд із ним.

— Новенький, — сказала вона, дивлячись на нього чарівничими очима, в яких райдужка зливалася чорнотою з зіницею.

— Так, — погодився він сумно.

— Ти вже маєш прізвисько?

Він покрутив головою.

— Тоді будеш Стрибунцем, — вона торкнула його за плече. — У тебе в ногах наче по пружинці заховано.

«Бачила, як я збігав сходами», — подумав він, червоніючи.

— Онде той, кого ти шукаєш, — вона показала в бік одного з автобусів.

Хлопчик подивився — й побачив, що там, коло чоловіка у чорній футболці та чорних штанах, стоїть Лось. Хлопчик зрадів і посміхнувся до дівчини.

— Дякую, — сказав він. — Ви вгадали, я якраз його шукав.

Вона стенула плечима:

— Неважко здогадатися. Усі мальки його шукають. А ти ще зовсім свіжий мальок. Не забудь своє прізвисько та свою «хресну». Я Відьма.

Вона піднялася на ґанок і ввійшла в Дім. Стрибунець дивився їй услід дуже уважно, але склеєних кусочків не побачив.

«Тепер у мене є прізвисько!» — подумав він і побіг до Лося.

Ласкава рука лягла йому на плече, він притулився до Лося й замуркотів від задоволення. Чоловік у чорному насмішкувато дивився на них з-під густих брів.

— Ще одне віддане серце, га, Лосю? Коли ти тільки встигаєш?

Лось спохмурнів, але промовчав.

— Жартую, — сказав чорний чоловік. — Просто жартую, старий, не сердься, — і відійшов від них.

— Хто це? — тихо запитав Стрибунець.

— Один із вихователів. Їздив з дітьми до санаторію, — неуважно відповів Лось. — Чорний Ральф. Чи інакше Р Перший.

— А що, є й інші — такі ж, як він? Другі, треті та четверті?

— Ні. Інших таких нема. Просто його чомусь так прозвали.

— Ідіотське обличчя, — сказав Стрибунець. — Я на його місці відпустив би бороду, щоб лиця не було видно.

Лось засміявся.

— А знаєш, — хлопчик потерся щокою об його долоню, — у мене тепер також є прізвисько. Вгадай яке? Нізащо не вгадаєш.

— І навіть не намагатимуся. Вочевидь, щось летюче.

— Майже так. Стрибунець, — він закинув голову, уважно вдивляючись у лице Лося: чи сподобалося йому? — Це добре?

— Так, — Лось наїжачив йому волосся. — Вважай, тобі пощастило.

Стрибунець наморщив облуплений ніс.

— Я також так подумав.

Він подивився на склеєних. Їх поменшало. Багато хто пішов у Дім.

— Ти радий, що хлопці повернулися? Тепер тобі буде веселіше.

У голосі Лося не було певності, і він це вловив.

— Вони мені не подобаються, — зізнався він. — Вони старі, попереламувані й негарні. Згори все було геть інакше, а звідси все погано.

— Нікому з них ще немає навіть вісімнадцяти, — образився Лось. — І з чого ти взяв, що вони негарні? Ти несправедливий.

— Ні. Вони потворні. Особливо ось цей, — хлопчик кивнув на фіолетового. — Він ніби давно-­давно потонув. Хіба ні?

— Це Мавр. Запам’ятай його прізвисько.

Лось вибрав одну валізу з валізячої кучугури й пішов у Дім. Стрибунець крокував поряд, безшелесний, як тінь, і настільки ж липучий. Вони пройшли повз фіолетового, у м’якому обличчі якого, що наче аж опливло, тонули недобрі очі. Стрибунець спиною відчув на собі їхній погляд і пришвидшив ходу, раптом чогось налякавшись.

«Невже почув, що я сказав про нього? Як по-дурному склалося! Тепер він запам’ятає мене та мої слова».

Біля входу курили троє ходячих. Один — високий, з хижим лицем, з короткою стрижкою — кивнув до Лося. Лось зупинився. Стрибунець також.

На шиї хижолицього, перекручений на ланцюжку, висів мавпячий малесенький череп. Крихкий, пожовклий, з гостро випнутими іклами. Хлопчик зачаровано дивився на дорослу іграшку. У ній був якийсь секрет. У цю забавку було вмонтовано щось таке, що надавало порожнім очницям таємничого вологого блиску. Черепочок здавався живим. Щоб розгадати сек­рет, треба взяти його до рук, роздивитися, поколупати пальцем у дірках, але дивитися, нічого не розуміючи, навіть цікавіше. Він пропустив, що сказали один одному Лось і господар іграшки, одначе, заходячи в Дім, почув від Лося:

— Це Череп. Запам’ятай і його також.

«Мавр, Череп і Відьма — моя хресна, — думав Стрибунець, вибігаючи східцями нагору. — Треба запам’ятати цих трьох, і ще неприємного вихователя, якому не вистачає бороди, і білого у візку, про якого ніхто нічого не сказав, і цей день, коли я отримав прізвисько».

Кімнати мінялися на очах. Бежеві стіни обклеїлися плакатами, смугасті матраци щезли під купою вбрання. Кожне ліжко стало чиїмось; і майже кожне перетворилося на звалище. Шишки з рапавими боками, різнобарвні плавки, мушлі й коралові гілки, горнятка, шкарпетки, амулети, яблука й недогризки яблук… Кожна кімната зробилася особливою, не подібною на інші. Він ходив, принюхуючись, перечіпаючись об порозпатрувані сумки й наплічники, ховався по кутках, жадібно всотував переміни. Ніхто не звертав на нього уваги. Усі були зай­няті своїми дорослими справами.

В одній зі спалень із тонких сухих цурпалків складали щось, подібне на курінь. Він просидів там довго, чекаючи на результат, а потім йому набридло, і він перейшов