Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

- Ні, - крізь зуби процідив чоловік. Я кивнула, наче своїм думкам і продовжила:

- Наскільки я пам'ятаю, у королівському указі про дарування земель завжди значиться пункт: феодал зобов'язується діяти на користь людей, які живуть на підвладних йому землях. Вирішувати спірні питання, та прагнути до благополуччя своїх територій та їх мешканців. Чи не так, Бруно? Адже з голодних і виснажених селян нема чого взяти, щоб покласти до королівської казни. М?

- Все вірно, - Назаріо опустив голову і дивився на мене з-під брів. Я люб'язно посміхнулася:

- Тоді я, як дружина феодала, виконуючи королівський указ, за ​​його відсутності та з його дозволу спитаю знову: то що ви маєте намір зробити?

- Джастана надала нам допомогу, - неохоче почав говорити констебль. - Невибагливий ситний овоч. Картопля. Але люди відмовляються її їсти. Хіба що годують худобу.

Я постукала нігтиками по стільниці, відвернувшись до вікна, за яким швидко темніло. Я куштувала картоплю. Батько навіть замовляв кухаря з Джастани, і я знала, що цей овоч можна смачно і швидко приготувати. Але ні аристократія, ні селяни, як і раніше, не хотіли на нього переходити. Аристократи вважали це їжею худоби, а селяни просто не знали, що з нею робити.

- Чи багато ще залишилося? - Запитала я, помовчавши.

- У замкових льохах близько трьохсот мішків.

Я посміхнулася своїм думкам:

- А поля під картоплю ви скопали?

- Так, поблизу великих міст, кошти феодала були...

– Завтра засійте їх заново.

– Що? - Здивувався Назаріо. Він дивився на мене з сумішшю здивування та огиди. Наче їм сміла понукати огидна болотна жаба. - Леді, за всієї поваги, ми пробували вирощувати картоплю, пробували роздавати її безкоштовно. Вони не їдять її, викидають і влаштовують страйки, наче ми труїмо їх, а не допомагаємо.

- Я розумію. Тому ви й не роздаватимете її. Картоплю посадять і охоронятимуть.

– Що? - зовсім розгубився констебль. Я суворо наказала:

- Виділені поля засадити картоплею. Навколо поставити охорону. Охорона має відлякувати, але не ловити. Шкоди нікому не завдавати. Охороняти поля вдень, щоби ніхто картоплю не крав. А на ніч залишати замість себе опудала.

Погляд Назаріо змінився на співчутливий. Мабуть, він розчарувався в моїх розумових здібностях. Це хто ж додумався охороняти вдень, а вночі, коли найлегше вкрасти, залишити без нагляду? Але не давши йому нічого сказати, я суворо запитала:

- Мені треба принести папери, щоб ви переконалися, що в домі чоловіка я маю право наказувати вам?

- Ні, - виплюнув Назаріо. – Тільки солдатів у замку залишилося не так багато. Тому великої охорони полям забезпечити не зможемо.

- Залучіть охорону із міст. Головне, нехай буде добре видно, що поля охороняються.

- Буде виконано. Щось ще, леді?

- Поки що ні. Ідіть, Назаріо.

Чоловік вклонився і вийшов. Дочекавшись, коли за ним зачиняться двері, я осіла на лавку, намагаючись вгамувати тремтіння в кінцівках. Вступати у відкриту конфронтацію з чоловіком для мене було незвично і лячно. Але я вистояла. І зараз, незважаючи на те, що почувала себе вичавленим лимоном, я дуже пишалася собою.