Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

- Сьогодні  в коморі  залишилося ще три пари берців від 44 до 47 розміру.

- Мабуть. Я ще не бачив звіту. А фінансування вже все  вибрано на цей семестр.

- А хочете, я збільшу кількість взуття, яке ще залишилося в коморі, пане ректоре?

Тут мене просто в жар кинуло. До речі - явище, практично неможливе, якщо ти дракон.

- Я, адептко Тян, навіть боюся уявити, що ви за це захочете. Але оскільки ви уже отримали скасування плати за семестр, то ні. Хочу, але не можу.

Вона співчутливо подивилася на мене. От знову ляпнув двозначність. Ця спека на мене погано впливає.

- Це жест доброї волі, пане ректоре. Тобто грошей не треба. Це буде просто послуга. - пограла вона бровами, видимо, щоб до мене краще дійшло. - Так підійде?

Я знову відчув, що тут є якась на… ну тобто, що тут щось нечисто. 

Але перспектива одержати взуття без скандалу з Руженою  та її психованим Фоном, що не визнає ніяких дискусій з королевою… Словом спокуса була непереборна.

- Підійде, адептко. От просто зранку й займетесь. Бо в таку пізню пору ходити по підвалах - шкідливо для репутації. Краще  давайте я вам занесу скриню. Не ночувати ж вам тут під столом це …

- Шкідливо для репутації - продовжила ця нечема.

- Адептко, запам’ятайте правило. Ніколи не перебивайте свого ректора. 

- Я запам’ятала, пане ректоре. Скриня - то ота, що в кутку?

- Вона.

І я взяв за ляду незручний раритетний сундук, спустився сходами й побачив комірчину, в якій вона буде  жити мінімум до весни.

Це просто якийсь сором. Але набір був дуже великий цього року. Магія повертається, і все більше обдарованих народжується. Всі приміщення зайняті. Більше явно ніде її поселити. 

Що ж. 

Скриня ледве пролізла у двері.

- Який стиль - в захваті Тян приклала рученята до серця. - дивіться, як різьблення й тріщини на кришці пасують до дверцят шафи!

Ще б воно не пасувало. Старе й обшарпане.

Адептка швидко струсила з рукава паперову гору, і скриня наповнилася мало не до верху.

- А штори не треба. У мене отут, бачите, - вона вказала на шафу. - Є парадна мантія. ЇЇ й постелю. Тут же паради не дуже часті?

Як би їй натякнути, що показувати пальцем нечемно?

- Не дуже часті, адептко. - все ж не наважуюсь натякати, бо сьогодні щось у мене натяки не альо. - В кінці семестру, щоправда, буде бал. На нього мантії не обов’язкові. А от в кінці навчального року завжди буває велике святкування. Там справді треба мантія і взагалі парадна форма.

Адептка щасливо посміхнулася.

Фух, хоч би не наснилося. Від вуха до вуха - то ніяке не перебільшення.

Вона метнулася до антикварної шафи, витягла з купи одягу безрозмірну сіру шматину й кинула її на купу паперу у скрині. 

Я це декому пригадаю. Вперше бачу, щоб та кобра не вгадала розмір.

- Почекайте, адептко. У мене теж є парадна мантія. І вона мені теж не знадобиться раніше весни. 

Я швидко повернувся в кабінет, який зустрів мене приємно пустим столом, і витяг з шафи мантію,  підбиту хутром. Ну хоч комусь знадобиться. Бо холодно ж як!

Спустився і віддав адептці мантію. 

Нащо їй ковдра на такій спеці - не знаю, та нехай буде. Зима близько.

Адептка дивилася на мене розчулено. 

- Дякую, пане ректоре. Я мерзлячка. Мені на цих протягах зовсім не жарко. І тут немає грубки.

- Тим краще, адептко. Спіть уже. Завтра треба попрацювати зі взуттям.

- Можна питання, пане Змію, тобто пане ректоре?

- Можна, адептко Тян. Але не про гроші.

- Де тут можна помитися з дороги? Чи на це теж немає коштів?

- От зараз було образливо, адептко. За Трояндовим Замком є ціле озеро. Воно не замерзає навіть взимку. І на кожному поверсі у нас є водогін від озера. І вигоди усякі зливні - теж.

Вона мрійливо посміхнулася.

- Озеро…  Як мило. Дякую.

- Нема за що. - сказав я, ніби то я їй його викопав власноруч і подарував. - На добраніч адептко. Не проспіть. 

І пішов до себе. Що за холодрига стоїть в цьому замкові,  тільки жовтень, а так  холодно.

Невже треба відкривати опалювальний сезон? Так ніяких дров не напасешся. 

А магія іде на обігрів королівських покоїв. Для представництва.

Та що робити? Треба починати. Як адепти почнуть хворіти, на лікування застуд більше піде.

- Ця посада остобісила. Ненавиджу. Хоч батьки б зраділи. А як же - син зайнятий в науці, а не гасає  по світах з мечем. Ружена мене впіймала в момент слабкості. А тепер я якийсь писар-економ. Це нарешті принизливо. - раптом подумав, вкладаючись спати.

А головне, я тут уже майже 20 років. А що у мене в скарбниці? Шапка від матері, обладунок і меч від батька і порвана валентинка. Трохи золота було, так ми тоді втрьох скинулись на відкриття Академії. А ректорська плата  навіть не покриває видатків. 

От колись же трапиться диво, і я зустріну пару. Що вона скаже - що тільки ніщебродів їй в пару не вистачало? 

Ну припустимо родовий замок є. Так там мати у свій час жити не схотіла. А вона не так щоб капризна чи балувана. 

Тут?  У  закапелку під сходами жити, як та сирітка? Або просити Ружену, щоб дала якісь пару кімнат в кінці галереї. Там протяги, тіснота й колонії павуків, померлих ще до попереднього імператора. Ото щастя. Чимось не тим я займаюсь в житті.

Чого терпіти це жалюгідне існування - заради якихось поселян або хоч би й містян, щоб вони не повбивали одне одного за миску супу, поки магія остаточно не повернеться?

Я що, нянька?

Я Змій, воєнний вождь й лицар. А не  препод для полохливих шмаркачів, які вміють рвати тільки берці, а не ворогів…

Треба буде на канікулах між семестрами взяти відпустку і повернутися на велику дорогу між світами.  Без пари портал звісно не випустить. Але щось для скарбниці можна  буде знайти. І треба відновити участь в турнірах. Може парам подобаються м’яті обладунки, поламані списи й коні суперників?