Читати книгу - "Повітряний замок"

— А от і стану! — сміливо вимовив Абдулла. — Чого я дійсно не заперечую, о найдостойніший захиснику пригноблених, то це того, що це справді мій ковпак і що портрети подарував я, хоча мушу сказати, що твоя дочка ховає краще, ніж ти шукаєш, о владарю безмежної мудрості, бо насправді я подарував їй на сто сім картин більше, ніж ти виявив, — однак я не викрадав Квітки-в-Ночі. На моїх очах її викрав величезний огидний див. Про те, де вона зараз, я маю не більше уявлення, ніж твоя небесна світлість. 

— Нічого не скажеш, правдоподібна історія! — сказав на це султан. — Див! Теж мені! Брехун! Нікчемний хробак! 

— Клянуся, це правда! — закричав Абдулла. Його охопив такий розпач, що він перестав зважати на слова. — Дай будь-який священний предмет, який хочеш, і я на ньому заприсягну, що це таки був див! Зачаруй мене так, щоби я міг говорити тільки правду, і я скажу те ж саме, що й зараз, о могутній нищителю злочинців! Тому що це — правда! А оскільки втрата твоєї дочки стала для мене, можливо, значно більшим ударом, ніж для тебе, о великий султане, о славо нашої землі, благаю негайно вбити мене, звільнивши від нестерпно гіркого життя! 

— Я охоче звелю тебе стратити, — погодився султан, — але спочатку скажи мені, де вона. 

— Але ж я сказав тобі, о диво світу! — простогнав Абдулла. — Я не знаю! 

— Заберіть його! — дуже спокійно наказав султан найманцям. Вони тут же підхопилися з колін і поставили Абдуллу на ноги. — Випитайте у нього правду за допомогою тортур, — додав султан. — Коли ми її знайдемо, можете його вбити, але доти нехай животіє. Думаю, очінстанський принц візьме за дружину навіть і вдову, якщо збільшити посаг удвічі. 

— Ти помиляєшся, о правителю над правителями! — видихнув Абдулла, коли найманці із брязкотом потягнули його по викладеній плитами підлозі. — Я не знаю, куди полетів див, і те, що він викрав її, перш ніж ми отримали хоч якусь можливість одружитися, — найбільше моє горе! 

— Що?! — заверещав султан. — Ану тягніть його на- 

зад! 

Найманці негайно притягли Абдуллу разом з усіма ланцюгами назад до викладеного плитками трону, з якого султан, нахилившись, люто дивився на бранця. 

— Чи ж моє чисте вухо осквернили твої брудні слова, що ти, покидьку, насправді не одружений з моєю дочкою?! — запитав він. 

— Саме так, о могутній правителю, — відповів Абдулла. — Див з’явився, перш ніж ми встигли втекти. 

Султан дивився на нього згори з виразом, найбільше схожим на вираз жаху. 

— Це правда? 

— Клянуся, — сказав Абдулла, — що я навіть не цілував твою дочку. Я збирався розшукати відповідного чиновника, щойно ми опинимося якнайдалі від Занзіба. Я знаю, що личить порядній людині. Однак я подумав, що мені, як порядній людині, треба спочатку з’ясувати, чи справді Квітка-в-Ночі хоче вийти за мене заміж. Мені спало на думку, що її рішення випливало з цілковитого невідання, незважаючи на всі сто вісімдесят дев’ять портретів чоловіків. Даруй мені ці мої слова, о покровителю патріотів, однак твій спосіб виховувати дочку геть поганий. Коли вона побачила мене вперше, то подумала, ніби я — жінка. 

— Виходить, — замислено сказав султан, — коли я вчора ввечері послав сторожу в нічний сад із наказом упіймати й убити незваного гостя, це могло мати катастрофічні наслідки. А ти, недоумок, — звернувся він до Абдулли, — раб і байстрюк, ти ще насмілюєшся робити мені зауваження! Звичайно, я мав підстави виховувати дочку саме так, а не інакше! У віщуванні, яке я отримав відразу після її народження, говорилося, що вона вийде заміж за першого ж чоловіка, крім мене, якого побачить! 

Хоч і закутий у ланцюги, Абдулла випрямився. Уперше за цей день йому сяйнув проблиск надії. 

Тим часом султан поринув у задуму, блукаючи поглядом по розкішно оздобленій і викладеній плитами палацовій залі. 

— Це віщування мене цілком влаштовувало, — сказав він. — Я вже давно обдумую союз із північними державами, бо зброя в них краща, ніж у нас, а деякі види цієї зброї, як я розумію, насправді чаклунські. Однак домогтися чогось від цих очінстанських принців дуже непросто. Отож мені залишалося, як я думав, всього лише позбавити дочку всілякої можливості бачити чоловіків, а у всьому іншому, безумовно, дати їй щонайкраще виховання, щоби вона вміла і танцювати, і співати, і догоджати принцові. І коли дочка досягла шлюбного віку, я запросив принца відвідати нас із офіційним візитом. Він повинен був прибути сюди в наступному році, завершивши підкорення якоїсь країни, завойованої за допомогою тієї ж таки чаклунської зброї. І я знав, що варто лише моїй дочці глянути на нього — і, завдяки пророцтву, він буде мій! — султан кинув на Абдуллу зловісний погляд. — А тепер мої плани зруйновано такою нікчемною комахою, як ти! 

— На жаль, це так, о найдалекоглядніший із правителів, — погодився Абдулла. — Скажи мені, а чи часом цей очінстанський принц не старий і бридкий? 

— Думаю, він такий самий жахливий, як і ці найманці, — сказав султан, і Абдулла відчув, як солдати, переважно руді та веснянкуваті, напружилися при цих словах. — А чому ти про це запитуєш, собако? 

— Тому що, якщо ти зволиш пробачити мені цю критику твоєї безмежної мудрості, о вчителю народу, — це трохи непорядно стосовно твоєї дочки, — зауважив Абдулла. 

Він відчув, як найманці витріщилися на нього, вражені його зухвалістю. Та Абдуллі вже було байдуже. Він майже не мав що втрачати. 

— Жінки — не люди, — сказав султан. — Тому поводитися з ними непорядно просто неможливо. 

— Я не згоден! — заперечив Абдулла, і найманці витріщилися на нього ще дужче. 

Султан пропік Абдуллу поглядом. Його міцні руки скрутили нічний ковпак так, ніби це була шия Абдулли. 

— Замовкни, хвороблива жабо! — просичав султан. — Бо інакше я забудуся і звелю негайно тебе стратити! 

Абдуллі трішки відлягло від серця. 

— О вседержителю, я благаю тебе стратити мене цієї ж миті, — відповів він. — Я згрішив, я переступив межу, я пробрався у твій нічний сад… 

— Цить, — наказав султан. — Ти чудово знаєш, що я не можу вбити тебе, поки не знайду дочки та не простежу, щоби вона вийшла за тебе заміж. 

Абдуллі відлягло від серця ще більше. 

— Твій раб не здатний осягнути величі твого розумування, о скарбе справедливості, — заявив він. — Я ви- 

магаю негайної смерті. 

Почувши це, султан лише фиркнув. 

— Якщо ця сумна історія й навчила мене чогось, — сказав він, — то це того, що навіть я — я, султан Занзібський, — не можу обдурити Долю. Я вже збагнув, що це віщування так чи інакше справдиться. Тому, якщо я хочу зробити мою дочку дружиною очінстанського принца, спочатку мені доведеться вчинити згідно з пророцтвом. 

Абдуллі відлягло від серця вже майже повністю. Сам-то він зрозумів це уже давно, але йому треба було, щоби й султан також здогадався. І султан здогадався. Квітка-в-Ночі явно успадкувала свій логічний розум від батька. 

— То де моя дочка? — запитав султан. 

— Я вже сказав тобі, о сонце, що осяює Занзіб, — відповів Абдулла. — Див… 

— Я ні на мить не повірю ні в якого дива, — перебив його султан. — Це занадто зручна відмовка. Ти, мабуть, десь її сховав. Заберіть його, — наказав він солдатам, — і зачиніть у найнадійнішій нашій в’язниці. Ланцюги хай залишаються. Щоби проникнути в сад, він, очевидно, вдався до якихось чарів, тож якщо не вжити належних