Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Чудовий вигляд, – сказала я, – справжня дама!

Вона просичала:

– Не завдяки тобі!

І більше не обізвалася до мене жодним словом. Замість цього привітно розмовляла з П’єтро. Розпитувала, чому в нього рука в гіпсі, і оскільки він не дав ясної відповіді, а сказав, що вдарився об двері, вона буркнула своєю говіркою: «Знаю я, через кого ти так ударився! Ударився він!»

Як тільки ми зайшли до квартири, від її вдаваної стриманості й сліду не лишилося. Вона взялася мені вичитувати, кульгаючи туди-сюди. На всі лади розхвалювала мого чоловіка і наказала мені негайно попросити в нього вибачення. Побачивши, що я не збираюся цього робити, вона сама почала молити його пробачити мені і поклялася своїми дітьми – Пеппе, Джанні та Елізою, – що не повернеться додому доти, доки ми з ним не помиримося. Спершу через її бадьорий тон я подумала, що вона насміхається з нас. Перелік чеснот П’єтро здався мені нескінченним, та й, мушу визнати, і для мене вона не поскупилася. Тисячу разів повторила, як багато нам обом довелося вчитися, які ми розумні і як добре допомагали одне одному. Просила, аби ми подумали про Деде, – вона була її улюбленою внучкою, – адже дитина все розуміє, не можна завдавати їй болю. Про Ельзу навіть не згадала.

Мій чоловік весь час мовчки кивав, хоча з його обличчя було ясно, що він очам своїм не вірив, наче споглядав погану виставу. Вона його обіймала, цілувала, дякувала за щедрість, за яку я перед ним, – так вона мені крикнула, – мала стати на коліна. Вона незграбно підштовхувала нас одне до одного, щоб ми обнялися і поцілувалися. Я ухилялася, трималася відчужено. Думала про себе весь час: «Як же я її терпіти не можу! Це ж треба, у таку складну мить мені доводиться на очах у П’єтро миритися з тим, що я донька цієї жінки!» А тим часом намагалася заспокоїти себе: нічого, влаштовує цирк, як завжди, однак скоро втомиться і піде спати. Лише коли вона хтозна вкотре міцно обхопила мене і наказала визнати, що я грубо помилилася, я не стрималася, бо мені було боляче, і вирвалася. Промовила щось на кшталт: «Годі, мамо, даремно все це, я не можу більше жити з П’єтро, я кохаю іншого».

То була невиправна помилка. Я добре її знала: вона тільки й чекала, аби я дала привід. Усе вмить змінилося, вона припинила лаятися. Натомість заліпила мені дзвінкого ляпаса й гаркнула: «Ану, цить, хвойдо! Замовкни негайно!» Спробувала вхопити мене за волосся, верещала, що я їй поперек горла стала зі своїми вибриками, що це ні в які ворота не лізе, що я – я! – намірилася зруйнувати собі життя, бігаючи собачам за синком Сарраторе, який у сто разів гірший за оте лайно, яким був його батько.

– Колись я думала, що то твоя подружка Ліла збиває тебе з пантелику, – горлопанила вона, – а виходить, що я помилялася. Це ти – ти! – розбещена повія! Ліла без тебе стала порядною жінкою. Та краще б я тобі ще змалечку попереламувала ноги! У тебе золотий чоловік, який забезпечив заможне життя в цьому чудовому місті, любить тебе, подарував двох дітей, а ти оце так йому відплатила, хвойдо?! Ану ходи сюди: я тебе породила, я тебе й уб’ю!

Вони кидалася на мене, ніби й справді хотіла вбити. У ті хвилини я відчула всю глибину розчарування, яке змусила її пережити, усю силу материнської любові, що готова була перерости у ненависть за те, що я не бажала їй коритися, що відмовлялася від того, що, на її думку, було для мене кращим – тобто того, чого вона сама ніколи не мала і завдяки чому ще недавно почувалася найщасливішою матір’ю в районі. Вона була готова знищити мене за те, що я марнувала дари, якими нагородив мене Бог. Тоді я відштовхнула її й загорланила ще дужче за неї. Зробила це несвідомо, інстинктивно, але мати втратила рівновагу і впала на підлогу.

П’єтро перелякався. На обличчі майнув страх: у нього на очах мій світ зіткнувся з його. Він ні разу в житті, напевно, не бачив нічого подібного: такої сцени, з такими криками і незугарними вчинками. При падінні моя мати зачепилася за стілець і мішком гепнулася на підлогу. Намагалася підвестися, але покалічена нога їй не давала. Вона розмахувала рукою, щоб ухопитися за край столу й підтягнутися. Але не заспокоювалася й надалі крила мене лайкою й погрозами. Не замовкла навіть тоді, коли спантеличений П’єтро простягнув їй незагіпсовану руку і допоміг підвестися.

Надтріснутим від болю і люті голосом, з виряченими очима вона вигукнула наприкінці:

– Ти мені більше не дочка, він – мій син, він! І батько тебе більше знати не хоче, і сестра твоя, і брати! А хай би син Сарраторе нагородив тебе трипером чи сифілісом! Що я такого зробила поганого, щоб дожити до цього дня?! О Господи Боже мій, хочу вмерти, негайно!

Вона була настільки вбита горем, що – я очам своїм не вірила! – розридалася.

Я кинулася до спальні й замкнулася на ключ. Я не знала, що робити, я й уявити собі не могла, що розлучення доведе до такого. Мене охопили страх і відчай. Із яких потаємних куточків душі, через яку гординю в мені виникла рішучість, що змусила штовхнути матір і повестися так само, як вона? Я заспокоїлася тільки тоді, коли у двері постукав П’єтро й несподівано ласкаво промовив:

– Можеш не відчиняти, я не прошу впускати мене. Хочу тільки сказати, що я не хотів, щоб так вийшло. Це вже занадто. Навіть ти на таке не заслуговуєш.

14

Я сподівалася, що до ранку мати пом’якшає і якось по-своєму, незграбно дасть зрозуміти, що любить мене і попри все мною пишається. Але цього не сталося. Я чула, як вона цілу ніч бубоніла з П’єтро. Підлещувалася до нього, укотре повторювала сердито, що я завжди була її карою небесною, із зітханнями примовляла, що на мене потрібне янгольське терпіння. Наступного дня, щоб знову не зчиняти сварку, я мовчки ходила з кутка в куток або намагалася читати і ні разу не приєдналася до їхніх потаємних розмов. Я почувалася дуже нещасною. Мені було соромно за те, що я штовхнула матір, за її поведінку і за власну, хотілося вибачитися, обійняти її, але я боялася, що вона сприйме це як покору. Якщо вона заявила, що то я темна сторона Лілиної душі, а не вона темна сторона моєї, значить, я справді дуже розчарувала її. Я намагалася виправдати її поведінку: єдиним мірилом добра і зла для неї був