Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

Я пригадав, що Француз-Франк частував Джоні того дня, як я купив Резл Дезл. Шклянки були повні, й ми збиралися пити. — Призволяйтеся й ви, Джоні, — сказав я, з таким виглядом, ніби весь час маю намір це сказати, але зайнятий цікавою розмовою з Петом та Мушлею.

Джоні скинув на мене швидким уважним поглядом, захоплений моїми успіхами у новій освіті, та налив собі віскі з окремої пляшки. На мить це вразило мою ощадність. Він налив собі десятицентового питва, тоді як всі ми пили п’ятицентове. Але це була тільки мить. Згадавши свою постанову, я відігнав оту нешляхетну думку.

— Запишіть на мене! — сказав я, коли ми скінчили пити. І я відчув задоволення, коли побачив, що він записав на чистій сторінці моє прізвище та борг, що доходив тридцяти центів. І я бачив крізь золотий туман майбутнє: коли цей борг збільшиться, тоді його викреслять, а потім запишуть новий.

Я ще раз почастував усіх, а тоді диву дався, бо Джоні поквитався за десятицентове питво, яким я його частував. Він почастував нас усіх від себе, і я вирахував, що він з лихвою заплатив за те, що випив.

— Ходімо тепер до Сент Луїс Гавс — запропонував Павук, коли ми вийшли на вулицю. Пет, який цілий день вантажив вугілля, пішов додому, а Мушля на Північного Оленя готувати вечерю.

Павук та я пішли до Сент Луїсу. Я вперше потрапив до цього величезного бару, де зібралося душ з п’ятдесят, переважно вантажників. Тут я удруге здибався з Супом Кенеді та Білом Келі. Сміс з Ені з величезними пістолями, що стирчали йому за поясом, теж був тут. Прийшов і Нельсон. Побачив я там і інших, і братів Вайджі, які тримали бар, і, що найголовніше, Джо Ґуза, зі злими очима, скривленим носом та квіткою в камізельці, який грав на гармонії, наче бунтівничий янгол, доводячи своїх слухачів до сліз грою, що навіть тут, в Оклендському порту, захоплювала і була зрозуміла.

Коли я купував напої — інші теж купували — у мене промайнула думка, що з мого тижневого заробітку на Резл Дезл я не зможу багато дати Мамі Джені в рахунок свого боргу. — Але що з того? — подумав я, або швидше Зелений Змій подумав за мене. — Ти чоловік і мусиш товаришувати з чоловіками. Мамі Джені так нагально не потрібні гроші. Вона не помирає з голоду. Ти це знаєш. У неї ще є гроші в банку. Хай собі почекає, а ти платитимеш потрохи.

Тут я дізнався ще про одну властивість Зеленого Змія. Він принижує моральність. Негарний вчинок, неможливий для тверезої людини, дуже легко зробити людині нетверезій. Справді, коли є обов’язок щось виконати — заборона Зеленого Змія муром встає поміж віддавна виплеканим почуттям морального обов’язку та бажанням виконати його.

Я відігнав думки про борг Мамі Джені та все заводив нові знайомства, марнуючи час і гроші. Неприємне почуття після випитого все зростало. Хто приставив мене на борт та поклав у постіль цієї ночі — я не знаю. Мабуть, Павук.

X

Так я заробив свої остроги — признаку дозрілого віку. Серед устричних піратів моє становище враз зміцніло. На мене дивилися, як на доброго товариша, не боягуза. З того часу, як я зробив певні висновки, сидячи на дошках Оклендського порту, я ніколи не дбав про гроші. Ніхто не називав мене тепер скнарою. Навпаки, я так легковажно ставився до грошей, що це стало причиною турбот та неприємності для близьких.

Так рішуче порвав я з ощадністю минулого, що навіть написав додому матері, щоб вона покликала сусідських хлопців та віддала їм мої колекції. Я ніколи не поцікавився дізнатися, кому з хлопців припала яка колекція. Я був тепер чоловік і геть розірвав усе, що мене єднало з віком хлопчачим.

Слава моя зростала. Коли по всьому порту відомо стало подію, як Француз-Франк намагався потопити мого шлюпа своєю шхуною, та як я, стоячи на палубі Резл Дезл з зарядженою двоцівкою в руках, стернив ногами та тримав правильно курс, як я примусив француза повернути колесо та піти геть, — увесь порт вирішив, що в мені, незважаючи на мою юність, щось є. А я все показував, що в мені є. Бувало, привезу на Резл Дезл таку силу-силенну устриць, як ні одне з суден, що мали тільки по двоє людей. Якось ми робили наскок у далекій Нижній Затоці, і тільки я єдиний повернувся ранком своїм судном до Спаржевих островів та заякорився там. Якось у четвер уночі ми наввипередки гнали до торгу, і я привіз Резл Дезл без стерна, але першим із усіх та зняв вершки з ранішньої торгівлі у п’ятницю. А то ще я проскочив із Верхньої Затоки під самим клівером тоді, як Скоті спалив головне вітрило. (Так, це був той Скоті, з яким ми пиячили на Айдлері. Ірландець заступив Павука на борту Резл Дезл, а Скоті, повернувшись, став на місце ірландця.)

Але мої подвиги на воді тільки почасти важили. Усе перевершило, давши мені прізвисько Принца Устричних Піратів, те, що я був добрий товариш на березі та сипав грішми, частуючи всіх напоями, мені ніколи й не снилося, що настане час, коли в Оклендському порту ті, хто спочатку обурювалися моїм невмілим поводженням з ними, вражатимуться та обурюватимуться моїми дикими вчинками.

Але завжди життя було зв’язане з пияцтвом. Салун був клубом для бідних людей, місцем для зборів. Ми призначали побачення в салуні. Святкували тут наші перемоги та оплакували невдачі. Заводили тут нові знайомства.

Ніколи я не забуду того дня, коли зустрівся з Дряпуном Старим, батьком Нельсона. Це трапилося в «Останній Пригоді». Джоні Гейнгольд зазнайомив нас. Цей Дряпун Старий, Нельсонів батько, вартий уваги. Він був господарем та власником великої шхуни Ені Майн, і колись я мріяв плавати з ним за матроса. Та це не все: він так багато мав у собі романтичного. Блакитноокий, жовтоволосий, ширококостий вікінг, дарма, що старий, а з великим міцним тілом та дужими м’язами, він плавав по всіх морях на кораблях усіх національностей у давні суворі часи вітрильної плавби.

Я чув силу оповідань про нього, що зачаровували мене, і здалека побожно дивився на нього. А салун звів нас докупи. Проте наше знайомство певно обмежилося би руко­стисканням та кількома словами, — бо він був не говіркий стариган, — якби не благословенний алкоголь.

— Вип’ємо, — запропонував я після паузи, якої вимагав добрий тон, що існує поміж п’яниць. Звичайно, поки ми пили пиво, за яке я заплатив, йому вважалося за обов’язок слухати мене та говорити зі мною. Джоні, як спритний господар, зробив кілька влучних зауважень, що допомогли нам знайти цікаву для обох тему розмови. І звичайно, випивши моє пиво, капітан Нельсон мусив тепер почастувати мене. Це спричинилося до довшої розмови, і Джоні облишив нас та заходився біля іншого клієнта.

Чим більше ми з капітаном Нельсоном пили, тим краще знайомилися. Він знайшов у моїй особі уважного слухача, який розумів його, бо почасти знав із книжок те життя, яким він жив. Він згадав свою дику свавільну молодість і оповів мені кілька дивних, барвистих пригод; а тим часом ми пили шклянку за шіклянкою, а день був такий погожий,