Читати книгу - "Чортеня на ім'я Ангел, Майя Молчанова"

"Ну, ось хто так робить? Де логіка?!" - знову подумки обурювалася я, чомусь при цьому з усмішкою на обличчі крокуючи за ним. А ось на величезну снігову гору, за п'ять хвилин, я дивилася з сумнівом.

- Тобі не здається, що це якось по-дитячому? - показала рукою на санки, що стояли біля ніг, (де він тільки їх узяв?) і дітлахів, що з вереском носилися навкруги.

- А ти дуже доросла? Або злякалася?

- Лисі їжачки! Боятись - ось точно ні!

Він поглянув на мене, наче намагаючись щось зрозуміти.

- Поясни мені одне. Чому ти так дивно лаєшся?

-  В сенсі?

- Лисі їжачки?!

-  А що?! - я одразу зрозуміла, що він має на увазі. - Я педагог! Не матом же мені лаятись!

- Але чому їжачки?

- Ти що весь тиждень цим питанням переймався? - подивилася на нього і здивовано зрозуміла: переймався. - Насправді все досить логічно. Просто десь прочитала, що у їжачків від стресу голки випадають, от і запам'яталося. А потім до речі довелося, ну і ось.

- Визнаю, і справді логічно, - він підняв руки, ніби здається, а в очах все одно застигли смішинки, та й губи тремтять ледве стримуючи сміх, що так і рветься. - Але від санок ти не відвертишся!

- А я, може, й не хочу! - вихопила з його рук санки, заразившись його настроєм, і побігла вперед. – Наздоганяй! Таки один раз живемо!

Немов у дитинство повернулася! Мчу по накатаній колії, навколо сміх, літають сніжки, височіють снігові баби. Навколо останніх де-не-де снують підлітки, мабуть готуючись до професії пластичних хірургів та операцій зі збільшення бюста. Поки що зі періодичним успіхом, тому що після п'ятого розміру, він просто відвалювався, і робота починалася з початку. Вперті. Ну та гаразд…

Із Льошою каталися по черзі, теж влаштувавши імпровізовані змагання "Хто далі". Перемагав поки що він. Але це тільки тому, що такий дилда, а я маленька. Щодо віку також можна було не переживати. Як кажуть, поганий приклад заразливий, і в нас незабаром з'явилися конкуренти. Раніше влаштовувалися бої стіна на стіну, у нас все було культурніше. Поставили мітки, сіли парочками на санки та по-о-оїхали.

Льоша вмостився на вузькі дошки перший я сіла слідом.

- Спирайся на мене, так менше опір повітря, а я гальмуватиму.

- Ага, гальмо, - хихикнула я, відкидаючись на спину і упираючись маківкою в його підборіддя.

Котяться санки, верещу від захоплення я, сміється, мабуть з мене, Льоша, а попереду, між іншим, дерево. Гальмуємо різко, і санки, звісно, перекидаються. Дивлюся на другу парочку, наших суперників, але вони залишилися далеко позаду.

-  Ми перемогли! - відкидаю розтріпане волосся з обличчя і підповзаю до Льоші.

- Я ж казав, разом – ми сила! - підводиться він.

- Слухай, - глянула на годинник. - нам вже напевно час повертатися.

- Так. Час.

Як так, побачення начебто фальшиве має бути, а емоції яскраві й справжні, як ніколи… Ось він простяг руку, допомагаючи мені залізти на свого залізного монстра. Хоча він тепер і не здається мені таким. Звучить якось грубо, хай краще буде залізний кінь - це благородно.

Цього разу я не думала ні про навчання, ні про час, не боялася запізнитися чи впасти на асфальт, і тепер поїздка сприймалася зовсім інакше. Страх повністю зник, а руки розтиснути однаково - не хочу… Та він начебто і не заперечує. Тому відкидаю думки про незручність і продовжую з чистою совістю міцно обіймати Льошу.

Біля під'їзду опиняємось якось дуже швидко, і я неохоче зістрибую на землю і чекаю. Піднімаємось на поверх. Сіра сходова площадка залишається порожньою недовго, адже двері в нашу квартиру відчиняються практично миттєво і звісно зсередини.

-  Привіт! - виглядають у прохід наші сестри.

Хто б сумнівався...

-  Я зараз прийду, - кажу їм, сподіваючись, що вони підуть. Двері і справді прикриваються, але, судячи з метушні за нею, спостерігачів ми собі забезпечили.

- Сто відсотків, вони підглядають, - каже Льоша, ніби прочитавши мої думки, відвертаючи від дверей і ніжно обіймаючи.

-  Що ти робиш? - запитую з цікавістю, коли він нахиляється ближче завмираючи в сантиметрі від моїх губ, але відштовхувати не поспішаю.

- Виставу для наших малолітніх звідниць. Тепер у них не буде сумнівів, що ти маєш хлопця?

– Ні, - поклала одну руку на плече, а другою розтріпала, трохи кучеряве каштанове волосся хлопця. - Так, точно ні.

  Давно хотіла це зробити, а якщо не зараз, поки ми прикидаємося парою, то коли?.. Так, дивлячись один одному в очі, ми простояли, напевно, хвилину.

- Мене кіт чекає, - прошепотів він не відводячи погляду.

- А мене моя сестра... І твоя також.

Ми повільно відсторонилися, розходячись у різні сторони. Мимоволі піднесла руку до губ і не змогла втримати усмішку. Згадала, що це гра - знову засмутилася. Ось завжди так, варто трапитися чомусь хорошому, як одразу приходить розуміння, що це міраж посеред пустелі. Можна я приклею рожеві окуляри так, щоб вони не знімалися хоча б на день? Дивишся, і жити стало б простіше. Адже дурням щастить ...