Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

книжку, хвалили або критикували її і просили у нього уточнень, але зовсім не здогадувався, як його ідеї поширяться усім світом і визначать курс економічного життя Заходу в наступні десятиріччя. В його голові, без сумніву, уже снувався план того, що, на його думку, мало стати його третім і ключовим — юридично-правовим — дослідженням функціонування суспільства, книжкою, яку він так і не допише. Проте це не був той есей, який він писав про «Образотворчі мистецтва», коли, за його власним визнанням, змушений був його перервати. Його він також не допише.

Хвороба його найкращого друга, філософа Девіда Г’юма, яка почала виявлятися 1775 року сильним дискомфортом у сечовому міхурі і шлунку (йшлося про ракову пухлину) і обернулася муками, які тривали не один місяць, дуже його вразила. У січні наступного року Г’юм написав заповіт, призначивши Адама Сміта своїм літературним душоприказником і залишивши йому у спадок 200 фунтів стерлінгів. Він поклав на нього обов’язок опублікувати його невеличкий автобіографічний твір «My Own Life» і вирішити, чи публікувати (і коли це зробити) його полемічний есей «Dialogues Concerning Natural Religion», який він написав давно і щойно переглянув, де він обстоював свій атеїзм і різко критикував офіційні релігії, зокрема християнство. Думки друзів Г’юма, які читали той есей, розділилися, та більшість, і серед них Адам Сміт, вважали, що з огляду на пануючу атмосферу, нерозсудливо обнародувати книжку, яка, ймовірно, буде засуджена короною. Сміт спеціально поїхав до Единбурга, щоб відвідати Г’юма, який помре 25 серпня 1777 року, і дійсно взявся видати «My Own Life», додавши до нього деякі листи Г’юма і панегірик, написаний ним самим на честь друга. Це спричинило невеликий скандал, бо у ньому, торкнувшись теми освіти, він дозволив собі певну критику релігійних інституцій, а найбільше — Оксфордського університету, про який у нього збереглася недобра пам’ять.

У 1778 році, завдяки зв’язкам його колишнього учня герцога Баклю та інших впливових друзів, Адама Сміта було призначено комісаром, чи начальником митниці Единбурга, то була посада, яку — у меншому форматі — займав у Керколді його батько, якого той ніколи не знав. За цю роботу, яку він виконував упродовж трьох років, він отримав близько восьми тисяч фунтів стерлінгів: то був невеличкий капітал, який дозволив йому провести свої останні роки дуже привільно. Однак його біографи уточнюють, що він завжди був щедрим чоловіком, який допомагав своїм друзям і значну частину своїх доходів витрачав на доброчинні справи. Через це залишений ним після смерті спадок був скромним. Він перевіз свою матір і кузину Джанет Дуґлас в елегантний дім Панмур-Хауз в аристократичному районі Единбурга Канонґейті. У цей фінальний період Сміт мав насичене соціальне життя. Він аж ніяк не був недбалим чиновником. За всіма свідченнями, він був пунктуальним і відповідальним начальником митниці, який ходив у офіс увесь тиждень за винятком п’ятниці, вихідного дня, був присутній на всіх засіданнях митних комісарів, постійно писав звіти і давав поради для покращення роботи. Залишається парадоксальним, що найбільший захисник вільної торгівлі, якого бачив світ, завершить свої дні на службі, саме існування якої будо запереченням найдорожчих йому ідей.

Тож не дивно, що з таким неухильним виконанням обов’язків він не мав часу писати ту книжку, присвячену юриспруденції, якою він думав доповнити свої дослідження суспільного розвитку. У ті роки він лише раз, у 1787 році, попросив кількамісячну відпустку, із січня по липень, які він провів, вносячи правки у п’яте видання «Багатства народів», яке вийде з багатьма виправленнями і доповненнями. Щотижня він збирав у своєму домі в Канонґейті — куди він перевіз жити свого дев’ятирічного племінника Девіда Дуґласа, який стане його спадкоємцем, — своїх друзів-інтелектуалів, серед яких був молодий Вальтер Скотт, який залишив про це спогади. З філософами, письменниками і діячами культури він зустрічався також у Королівському товаристві Единбурга, яке він допоміг організувати, і в Клубі устриць, засновником якого він також був.

У травні 1784 року у дев’яносторічному віці померла його мати. Адам Сміт, який її дуже любив і майже все своє життя прожив разом з нею, залишив свідчення про самотність і неприкаяність, в яких пройшла решта його життя без людини, «яка мене щиро любила і любитиме більше, ніж будь-хто інший»[21].

У 1787 році Сміта вшанувала його alma mater: Університет Ґлазґо обрав його своїм лордом-ректором. Наступного року померла Джанет Дуґлас, яка присвятила своє життя служінню йому. Ця звістка також глибоко вразила Сміта.

Як і в Г’юма, у Сміта від початку 1790 року почалися проблеми з нижньою частиною живота. Він завжди мучився закрепами і в ті чотири місці відпустки, які він провів у Лондоні, йому зробили невеличку хірургічну операцію, яка не полегшила ту проблему, а радше навпаки — посилила її, і це отруїло йому останні місяці життя. За легендою, почутою від його друга Генрі Маккензі, увечері 16 липня 1790 року він попрощався з друзями, які зібралися в його домі в Канонґейті, такими словами: «Обожнюю ваше товариство, джентльмени, але гадаю, що мушу вас покинути, аби піти в інший світ». Сказано — зроблено: він помер на світанку наступного дня. Його поховано в Единбургу, у тому кварталі, де він жив, при вході у Канонґейтську церкву; і лише скромна могильна плита нагадує, що то був автор «Теорії моральних почуттів» і «Багатства народів».