Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

Попільничка тріснула Санту по лобі і розсипалася на дрібні уламки. Ще до того, як ті впали на підлогу, дівчинка рвонула убік. Аби добігти до дверей, вискочити на сходову клітку... Впала навзнак, спробувала схопитися.

Він стояв над нею, знизу виглядав величезним. По худому обличчю стікала кров із розсіченого чола. Шапочку з помпончиком десь втратив і тепер виглядав як вилитий Осама.

- Не хотіла по-доброму, буде по-поганому, - глухо промовив він. - – Тепер буде в животик, у шлуночок чи там у печіночку. Сказати нічого не встигнеш, помреш ще до того, як тебе знайдуть. Але не скоро..

Він підняв револьвер. Аня вже хотіла заплющити очі, як раптом...

- Е, на це мене не обдуриш, - сміх пролунав ніби здавлений хрип. - Тільки не на цю давню штучку, тільки не на погляд за мою спину. Немає там ніко...

Фонтан крові вирвався з грудей Санта Клауса, разом із уламками кістки хльоснув по дівчинці, яка лежала. Її крик потонув у гуркоті черги; кімната замість запаху розплавленого воску заповнилася смородом пороху. У дзвін дзвіночків увірвалися гучні удари гільз, що падають на підлогу.

- І що ж ти, блядюга, знаєш про те, як вбивають, - сказав хтось. Санта все ще стояв, але коліна вже підломилися. Він упав поряд з Анею, поряд з її обличчям. Вона могла глянути прямо в око, зараз уже мертве і порожнє. Вузькі губи відкрилися, цівка крові потекла на сріблясту бороду.

Здавалося, що це тривало дуже, дуже довго, перш ніж змогла підвестися. Тому цього не пам'ятала. Перше, що згодом могла призвати з пам'яті – це повненький чоловік із рум'яними щоками, у червоній шапочці з помпончиком, із срібною бородою, із прозорими, синіми очима.

Синіми та холодними.

Червона шуба, облямована білим хутром, була розкрита. З-під неї виглядав стовбур із характерною газовою трубкою. Калаш.

- Ти хто такий, холера ясна? - запитала Аня, коли вже могла видавити з себе ці кілька слів.

Незнайомець посміхнувся.

- Мене звуть Мороз, - відповів він. - Дід Мороз.



Він ніжно гладив її по голові. Нині її трясло, на ногах встояти не могла. Губи, вигнуті підковкою, тремтіли, немов у скривдженої дівчинки. Якою, по суті, вона і була.

Дід гладив її, і в цьому не було нічого від липких дотиків дядька – педофіла чи інших дядечків, що були раніше. Раптом їй захотілося притулитися до широких грудей, виплакатися. Але той завмер.

- Знаєш, я ж не Піноккіо. Не дерев'яний, - пояснив той, бачачи кинутий скоса, цікавий погляд. Підвівся. - Давно вже хотів дістати сучого сина. Аж надто він розходився, особливо, коли в нас настали важкі часи. Притарабанили цього, МакДональдо, а тепер ще й його. Ну, тим не менш, вдалося, завдяки тобі.

- Завдяки мені? – запитала Аня, вже починаючи заспокоюватися.

- Ну так! А ти молоток! Притримала його, тож я зміг встигнути.

Аня підвелася. Дід не був високим, могла зазирнути прямо у сині очі.

- А ти теж молоток, - заграючи, сказала вона. – Де навчився так стріляти?

Той змішався, незрозуміло, чи під її поглядом, чи почувши запитання.

- Афганістан, - буркнув за кілька секунд. – Знаєш, коли ти без роботи, то за різні речі берешся. А моджахедів у тюрбанах я не любив, вони подарунків не дають.

Він закрутився на місці, посміхнувся. І коли так ось примружив очі, то виглядав точнісінько як добродушний Дідусь Мороз на новорічній ялинці для дітей членів профспілки.

- Ну так, подарунки... - засмутився він. - Чорт подери, я ж зобов'язаний тобі чогось дати, тільки розумієш, коли йдеш на операцію, мішка не береш... Гаразд, нехай буде три бажання.

Цілих три, подумала Ганна. Або лише три...

Килим-літак, на якому я вилічу з цієї довбаної малини. Від усієї цієї смуги, зассанного під'їзду, одних і тих самих фільмів. І від дядька .... Гаразд, це буде перше ...

Хоча... Цей ще не з найнеприємніших, б'є рідко, та й потрапляє не завжди, бо очі вічно залиті. Не такий, як попередній, який все хвалився, що в нього пеніс завдовжки тридцять сантиметрів...

Цей не хвалиться. Але також боляче.

- Спочатку даси мені на хвилинку...

Хропіння перервалося. Дід Мороз похитав головою.

- Чому? – плачучий, ниючий голос, ніби скиглив загнаного в кут пса.

- В ім'я принципів...

Навіть і будучи готовим до гуркоту черги, Дід Мороз здригнувся. Коли вона затихла – як зазначив із зізнанням: коротка, не більше чотирьох-п'яти пострілів – щось ще безладно завовтузилося на рипучих пружинах. Але вовтузилося недовго, затихнувши зрештою з булькаючим хрипом.

Дід Мороз усміхнувся. Він уже знав, яким буде інше бажання. І чудово, йому вже давно потрібна була помічниця. Тим більше що оленів у нього не було, лапонці безсоромно підняли ціни.

Ось третього бажання він не вгадав.

- Ще одне, - сказала Аня, коли вони вже збиралися виходити. Ще раз вона обвела поглядом кімнату, блискучу ялинку, відблиск лампочок у мертвому, широко розкритому оці.

- Називай мене Матильдою.



Jingle bell, jingle bell. Дзвіночки продовжували дзвеніти, коли вони вийшли з смердючого, зассаного під'їзду. Холоду вона не відчувала, хоч і йшла босоніж по розкислому, просоленому міському снігу. Ніч на Різдво добігала кінця, звірі, можливо, вже й говорили людським голосом, а сусіди вже не могли. З вікон мчали п'яні пісні, ніяк не колядки.

Сусід з першого поверху, що судорожно хапається за стійку для вибивання килимів, обвів каламутним поглядом тих, що виходять. Жодного розуміння в його погляді не було сенсу і шукати. Над будинком упряжка Санти Клауса робила дедалі тісніші кола, олені були зовсім дезорієнтовані. Що ж, подумала Матильда, потрапив на гарячу злітно-посадкову смугу.

П'яниця біля стійки гикнув точно з приходом опівночі. Він насилу сконцентрував погляд на підвальному коті, що уважно придивлявся до нього.

- Ки...ця... киця... - залопотів п'яниця. – Тииии… хааа ніч... А скажи мені, котик, чогось людським голосом...

- Звалюй, - безпристрасно відповів кіт і з гідністю пішов.

Матильда не знала, як під шубою Діда Мороза помістилася ракетна установка. Але, найголовніше, помістилася.

- Не забувай... - заговорив Дід.

– Знаю. За тобою не ставати, небезпечна