Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

− Але ж я нічого не бачитиму, − здивовано підіймаю на неї погляд.

− Ти спробуй спочатку, − загадково усміхається Торі.

Ну, якщо вона так просить. Прийнявши з її рук дивну річ, я спочатку здивовано її розглядаю, а потім роблю, як порадила подруга. М'яка тканина зручно лягає на обличчя, закриваючи його верхню половину, ніби спеціально для цього й створена.

− А тепер подивися на мене і скажи, що бачиш, − чую я голос Торі й розплющую очі.

– Я… тебе бачу, – видихаю ошелешено. − Звісно, не так чітко, як без пов’язки. Але досить добре, щоб все роздивитися. Як ти до цього додумалася?

Подруга у відповідь розпливається у задоволеній усмішці.

– Торік на ярмарку побачила одну відьму. Вона називала себе великою провидицею і ходила от у такій пов'язці. Щоб ніщо не заважало їй бачити істину, як вона говорила. Мені стало цікаво і я попросила мені поворожити. Але досить швидко зрозуміла, що відьма мене чудово бачить і нахабно дурить. Таку маячню несла. Ти б чула. Ну й от, коли ти бідкалася, що твої очі буде важко приховати, я відразу подумала, що добре було б тобі таку пов'язку дістати. І дістала. Тепер тебе зовсім ніхто не впізнає.

− Ти золото, Торі, − зворушено обіймаю я її.

− Ага, я знаю, − обіймає вона мене у відповідь. – А тепер давай хоч трохи поспимо. На світанку мене прийдуть будити.