Читати книгу - "Байка про Арктантропа, Артур Єрмак "

Вона вже була вдягнута в кофту Ітана, бо змерзла в своїй сукні і не змогла приховати від хлопця свої дрижаки. Таким чином вона сама ж гордо і носила власні соплі.

- Думаю це Рендорик Бєлуа, той самий що здав материк загарбникам.

- Чому ти так вирішив?

- Роки життя, 1423-1485, офіційно історія каже що рішення про капітуляцію перед європейцями було колективним з боку королівського сімейства, але деякі автори вважають що це відповідальність лише Рендорика.

- І які аргументи вони приводять?

- Залізні. Рендорик на момент капітуляції був найстаршим серед Бєлуа, хоча через дві неділі по тому, старшим серед Бєлуа вже був чотирирічний онук Рендорика Квазрімрв.

Марія не зрозуміла останнього ствердження вона по-черзі дивилась то на статую то на Ітана.

- Поясниш? Бо я з історією трохи на «ви».

- Загарбники перерізали усіх Бєлуа старше шести років, хоча ні, я сам собі суперечу, старше чотирьох, бо ж Квазрімрв був чотирьох років. Просто в книжках заради якоїсь незрозумілої зручності завжди пишуть оце їх «шести років».

- А нащо вони те зробили? – жахнулась Марія.

- Бо боялися помсти, перевороту, революції, не хотіли аби діти Бєлуа згодом повстали проти них. Тому прийняли рішення вирізати верхівку королівського сімейства, навіть тих яким було лише по десять рочків, бо ці діти вже знали своїх рідних, і могли б згадати про них коли виростуть. Натомість Квазрімрв виріс під чутким доглядом нових правителів, вважав їх собі майже за рідню і зовсім не пам’ятав а ні батьків а ні дідуся.

- А ти добре знаєш історію, на живу енциклопедію схожий, коли так кажеш.

- Ти мені лестиш, не дуже я й люблю історію. Просто якось до мене потрапив історичний роман, де гарно розписані ці події, досі стоїть у мене на поличці.

- Як називається? Даси почитати? – кокетливо питала вона.

- «Загибель Кровії» Андре Періонаса, прямо сьогодні?

- Ні, через декілька побачень, поки маю ще чим зайнятись, а потім виходжу у відпустку і зможу читати і читати, вже зараз обіцяю що поверну книжку цілою і неушкодженою.

Ітан посміхнувся їй, а скоро вони попрощались, Марії треба було підготуватись до зміни у лікарні, і більше вона зволікати не могла хоч як би: «хотіла погуляти ще трошки».

Поміркувавши трохи хлопець схаменувся, бо відпустив Марію разом зі своєю кофтиною, але не став наздоганяти або дзвонити та повертати її, все одно поспішає.

Додому він дібрався трохи змерзнув, але цілий та вільний, ні один поліцейський в метро навіть не подивився на нього, а це хвилювало думки, бо як Ітан думав, револьвер має бути видно навіть неозброєним оком, а що вже казати про біглу перевірку підозрілого громадянина, який увесь час обертається ніби йому є що приховувати.

Смачного чаю зараз хотілось як нічого більше, тож його він і пив як тільки приготував.

Дзіньк, - то на телефон прийшла СМС’ка.

«Я зовсім забула повернути тобі кофту. Не хвилюйся, отримаєш її назад чистою і запашною.»

На що наш молодець написав у відповідь:

«Не хвилюйся через це, не змерзла по дорозі?»

«Ні, дякуючи тобі.»

На тому діалог і скінчився.

Залишок дня він провів за книгою, була вона така цікава що вже через півгодини лежачи на дивані Ітан дивився на химерні сни всередині власного черепа і солодко посапував.

- Де ти?

- Я тут.

- Тут, це де?

- Прямо перед тобою.

- Тепер бачу тебе Ітан. Як тобі?

- Що?

- Життя.

- Не знаю, важко, зі мною щось відбувається Керіне. Я стаю інакшим…

- В тобі поселився звір Ітане, і він росте з кожним днем. Ти вже знаєш коли повня?

- Ні.

- То дізнайся. Як дізнаєшся то маєш вирішити.

- Але я не хочу Керіне. Наш куратор вже майже відкрив полювання. А в мене тільки наладилось з роботою. Керін, я зустрів дівчину, здається я їй подобаюсь.

- Це добре. Ти хоч згадував про нас? Поки насолоджувався життям? Раз чи два?

- …

- Насолоджуйся життям поки ще можеш. Але не забудь вирішити.

- Що вирішити?

- Ти знаєш що.

- …я не хочу.

- На чий бік станеш?

- Не хочу.

- Йди до нас, - і в пітьмі за  спиною Керіна з’явились силуети інших загиблих членів групи.

- Не хочу.

- Твоє місце тут, - руки кожного силуета піднялись до Ітана.

- Я не хочу помирати!

Вони мовчали, раптом в кожній долоні з’явився револьвер, націлений і готовий до пострілу.