Читати книгу - "Одруження наосліп, Тома Глубокова"

Півтора місяця минули швидко, поки я закінчувала університет, Мишко особливо не наполягав на зустрічах, та й дзвонив нечасто, посилаючись на втому і зайнятість. Якось проговорився, що він працює на друга, і вони щось розслідують разом. Мій мозок, чомусь, уперто став давати мені уривки фраз із клубу. "Ворон, ти нічого так. Хочеш усе моє привласнити?" - якось так було сказано. Детектив якийсь, їй-богу!

На випускному я весь вечір спілкувалася з одногрупниками, але мені було якось сіро і нудно. Товариство Михайла, звісно, тішило, але... Я ж не закохалася в того придурка, що збив мене? Він збив мене, і через нього я стала залежною від батьків на цілий тиждень. Він винен за багатьма пунктами, потрібно було написати заяву і вимагати компенсацію моральної шкоди, але вже пізно. Дуже пізно. Уже й нога зажила.

Загалом, випускний видався на славу, а вранці я прокинулася з Мишком в ліжку. Абсолютно нічого не пам'ятаючи...

Але Мишкові було, здається, добре. Він із посмішкою розплющив очі й поцілував мене, притиснувши до себе. І пити начебто не пила, і таке начудити... Капець... А з іншого боку, він мій хлопець. Ми зустрічаємося і цілком дорослі люди, щоб вирішувати самим усі особисті та інтимні питання.

На біса ти вліз у моє життя, Віталію?!

Щоб ось так сумніватися в кожному вчинку, який я роблю поруч із Михайлом?

Що ж, літо було чудовим, навіть невеличкі зустрічі з Віталіком у клубах і в місті стали звичкою, проте ми лише віталися, поки не почали дружити. Звичайна дружба зі спільними друзями та спільним відпочинком усією компанією. Усього за два місяці ми гарно здружилися, навіть розмовляли одне з одним на різні теми та про щось радилися. І саме зараз, у цей період, мені здалася фраза "дружби між дівчиною і хлопцем не буває, лише те, що вона йому все розповідає, а він її хоче" настільки ідіотською, що я навіть посміялася над нею з Вітом. А от Яна, Еля та Мишко були здивовані такою дружбою. Михайло ревнував, а дівчатка думали, що я зраджую йому. І як би я не виправдовувалася, не могла їх переконати у зворотному, у тому, що ми друзі й все.

Сьогодні був день народження Янки, і ми всі веселилися в нашій великій квартирі. Усі, чомусь, чекали моєї реакції на нову дівчину Віта, однак, я лише весело познайомилася з Олею та обійняла Михайла за шию, поцілувавши його в щоку. Була вже глибока осінь, тому веселощі були в задушливій квартирі, а не десь на природі. Янка наготувала смакоти, хлопці принесли смачне вино і багато квітів... Тож вечірка набирала своїх обертів.

Сашко і Рома, на моє прохання, зайняли подружок напідпитку, бо у п'яному вигляді вони говорили, що думали, а іноді це небезпечно. Ми навіть із Михайлом сварилися кілька разів через цих добросердих подруг, але потім швидко мирилися.

Вийшовши на балкон подихати свіжим повітрям, я, розпалена від алкоголю і танців, зовсім не помітила Віта.

Той також посміхаючись і, важко дихаючи ротом, глибоко зітхнув, і ми засміялися, в кімнаті Мишко і Яна впали один на одного, заплутавшись руками та ногами граючи в "Твістер".

Випивши вміст свого келиха до дна, я залишила його на підвіконні й відчула гарячий ляпас на правій щоці. Сфокусувавши погляд, я побачила Мишка, який був надмірно п'яний і, чомусь, злий.

- Знову хотіла залишитися з цим наодинці? При мені? - прошипів Михайло, однак його занесену руку вдруге перехопив Віталік.

- Твої ревнощі необґрунтовані, ідіоте, - Віт штовхнув його у квартиру, а той вилаявся і мовчки пішов. Дивно, що не почав бійку, хоч і п'яний. Але, начебто, все обійшлося.

Оскільки було пізно, гості з іменинницею невдовзі залишили квартиру, і блаженна тиша, нарешті, різала по вухах. Однак, хтось зайшов на кухню і мовчки підійшов до мене, ставши поруч.

Я обернулася і побачила друга, той поставив останню партію брудного посуду, і я вимила руки від піни. Яна завтра обіцяла прийти та помити посуд, а оскільки вони швидко зібралися і пішли, я не сумнівалася - завтра вона страждатиме від похмілля. І не прийде. А я все завтра зроблю. Мені не важко.

- Як щока? - запитав мене Віталік, спершись об обідній стіл, а я мимоволі оглянула його. Красивий. Ідіот.

- Уже не болить, - знизала я плечима, закусивши губу. Просто прикро. Навіть неприємно, що він ревнує на порожньому місці.

Мене раптом смикнули за руку і стиснули в міцних обіймах.

- Можеш поплакати, - чоловіча рука погладила мене по волоссю і перейшла на спину.

Послухалася. Сорочка на грудях невдовзі намокла від сліз, а я чомусь почувалася добре, хоч і не могла зупинитися і все продовжувала плакати. Потім уже причини знайшлися зовсім інші, ляпас відійшов на задній план, а в думках спливли сьогоднішні число і місяць. Двадцяте жовтня. Пів року... Блін, чому так швидко? Чому?

- Хочеш дізнатися щось зовсім особисте? - крізь пелену сліз і схлипів донеслося до мене його тихе запитання.

- Чесно?

- Так, - знизав плечима він.

- Не хочу, - усміхнулася я, глянувши на нього. - Нічого не хочу знати.

Хлопець кивнув і замовк, а я не пошкодувала про вищесказане. Навіщо мені щось знати про нього особисте? Хм... До мене дійшло, який зараз момент. Романтичний момент для освідчення в коханні та шмарклів.

Відштовхнувши його, я відійшла на середину кухні, то червоніючи, то бліднучи, не знаючи, куди подіти очі й боячись поглянути на нього. Що щойно сталося? Ми стояли, обіймалися, і нам було затишно і добре? Мені так точно.

Це хіба правильно? Я ж із Мишком, а не з ним...

- Олен...

- Мовчи, - перебила я, боячись чогось. Сама не знаю чого.

- Не хочу, - вперто сказав він. - Я хочу, щоб ти розібралася в собі й обрала. Між мною і Михайлом.

- Що це означає? - уявляю свій жалюгідний вигляд. Розпатлана, заплакана. - Чому я взагалі маю між вами обирати? Це означає, що...

- Я хочу бути з тобою, ось, що це означає, - зітхнув хлопець, склавши руки на грудях.

- Ні, - посміхнулася я після невеликої паузи. - Ні - тобі, і ні - Мишкові. Від нього я втомилася, а ти мене і в ролі друга влаштовуєш. Будь ласка. Не псуй мого друга, - я склала руки перед грудьми. Але й сама вже відчуваю, що тепер наші стосунки назавжди й безповоротно змінилися. От, чорт!