Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

Затим він, крутячися, став падати, махаючи руками, ногами, і водночас шпурнув бомбу якомога далі, на безпечну відстань.

На робота він напав ззаду. Той усе ще тримав бойову битку напоготові, отетеріло заклякнувши, бо не мав по чому бити.

Відчуваючи в собі шалений наплив сил, Артур висмикнув у робота битку, зробив крутий віраж, кинувся вниз і одним дужим ударом зніс голову робота з плеч.

— Ну, ти вже йдеш? — гукнув Форд.

РОЗДІЛ 34

І нарешті вони знову вирушили подорожувати.

Був такий час, коли Артур Дент категорично відмовлявся мандрувати. Він твердив: корчмоматична тяга відкрила йому, що час і відстань — одне й те саме, свідомість і Всесвіт — одне й те саме, чуттєве сприйняття і дійсність — одне й те ж саме, а ще — чим більше подорожуєш, тим більше сидиш на одному місці, отож він вирішив деякий час тихенько посидіти на одному місці та покопирсатися в своїй свідомості, яка тепер складає одне ціле зі Всесвітом, багато часу це не відбере, а розклавши все по поличках, можна буде добряче відпочити, потренуватися в літанні і, нарешті, навчитися куховарити, що було давньою, заповітною мрією. Бляшанка грецької оливкової олії тепер стала його найціннішим скарбом, і він заявив, що неочікуване повернення цієї бляшанки в його життя дало йому якесь відчуття єдності всього сущого, яке схиляє його до того почуття, що…

Тут він зі смаком позіхнув і заснув.

Вранці, коли команда корабля готувалася спрямувати його до якої-небудь тихенької ідилічної планети — нехай Артур балакає собі там про непотрібність мандрівок — як зненацька отримали сигнал біди від якогось бортового комп’ютера і мерщій кинулися на допомогу.

Здавалося, що невеличкий, але з вигляду непошкоджений зорельотик класу «Меріда» витанцьовував по космосу дивну пустотливу джигу. Коротка комп’ютерна перевірка показала, що з самим кораблем було все гаразд, з його комп’ютером — теж, а от пілот збожеволів…

— Напівзбожеволів, напівзбожеволів, — настійно бубонів пілот, коли вони його, мов лантух, переносили на свій зореліт.

Він виявився журналістом сидеричного часопису «Щоденний пліткар». Вони дали йому заспокійливого і приставили Марвіна нянькою, доки той журналіст не перестане плести нісенітницю.

— Я висвітлював один судовий процес, — нарешті заговорив він, — на Аргабутоні.

Він спробував підвестися, спираючись на свої худющі лікті і дико стріляючи очима. Здавалося, що його сиве волосся привітно махало комусь у сусідній кімнаті.

— Спокійно, спокійно, — сказав Форд. Трилліан лагідно поклала на плече газетяра руку.

Чолов’яга знову хляпнувся на подушку і втупився в стелю лазаретної каюти корабля «Золоте Серце».

— Сама справа, — зітхнув він, — тепер немає ніякого значення, але там був свідок… чоловік по імені… по імені Прак. Дивний та важкий чоловік. Урешті-решт, щоб добитися від нього правди, вони змушені були накачати його еліксиром істини.

Очі журналіста безпорадно закотилися.

— Вони ввели йому надмір велику дозу, — ледве чутним шепотом проказав він, — набагато більшу, аніж годилося б. — Він заплакав. — Мені здається, що то роботи підштовхнули руку лікаря.

— Роботи? — стрепенувся Зафод. — Які роботи?

— Якісь такі білі роботи, — хрипко прошепотів чоловік, — вдерлися до залу суду і поцупили у судді скіпетр, Аргабугонський Скіпетр Правосуддя, то така бридка плексигласова штуковина. Не знаю, навіщо вона їм потрібна, — і журналіст знову зарюмсав: — По-моєму, вони таки підштовхнули руку лікаря…

Його голова безпорадно і сумно зателіпалася з боку на бік, очі вирячилися від болю.

— А коли засідання поновилося, — прошепотів він, схлипуючи, — вони попрохали Прака зробити неймовірне. Вони попрохали його, — він змовк і здригнувся, — говорити Правду, тільки Правду і нічого, окрім Правди. Тільки так, хіба ви не розумієте?

Зненацька він знову звівся на лікті і загорлав на них:

— Вони дали йому надмірно велику дозу!

І знову з тихим стогоном упав на подушку:

— Надмірно велику, страшенно надмірну…

Всі зібралися навколо ліжка, перезираючись. У кожного з них мороз пішов поза шкірою.

— І що ж сталося? — зрештою запитав Зафод.

— О, будьте певні, він їм сказав, — зловісним тоном повідомив журналіст, — і наскільки мені відомо, він і до цих пір зупинитися не може. Розповідає про дивні та жахливі речі… такі жахливі-прежахливі! — зарепетував він.

Вони спробували заспокоїти газетяра, та він знову звівся на лікті.

— Страшні речі, незбагненні речі, — лементував він, — речі, від яких можна збожеволіти!

Він обвів усіх диким поглядом.

— Або, як у моєму випадку, напівзбожеволіти. Я ж журналіст.

— Ви маєте на увазі, — тихо сказав Артур, — що вислуховувати правду — то ваш фаховий обов’язок?

— Та ні, — збентежено мовив той. — Я маю на увазі, що під вигаданим приводом дременув звідти раніше.

Він упав у кому і прийшов до тями лиш один раз і то — ненадовго.

І того єдиного разу вони довідалися від нього ось що:

Коли стало ясно, що по суті діється, і стало ясно, що Праку стулити пельку не вдасться до тих пір, доки він не розкаже всю правду у всій її чистісінькій формі, залу суду було звільнено від публіки.

І не лише звільнено, її було герметично ізольовано з Праком усередині. Будівлю обгородили сталевими стінами, а ще й про всяк випадок обплели колючим дротом під електричним струмом, розвели навкруг болота і запустили туди крокодилів і навкруг поставили шеренгами сторожу — цілі три великі армії — аби ніхто і ніколи не почув, що там Прак розголошує.

— Шкода, — озвався Артур. — Хотілося б мені послухати, що він там розказує. Напевне, він знає Відповідь на Питання Життя. Мені й досі досадно, що ми не змогли її вияснити.

— Задумайте цифру, — втрутився комп’ютер, — будь-яку цифру.

Артур назвав комп’ютерові номер телефону бюро довідок вокзалу Кінгз Крос, розмірковуючи, що в ньому має бути якась функція, можливо, її якраз і бракує.

Комп’ютер ввів номер у відремонтований двигун Неймовірної Тяги.

Згідно з теорією відносності, Матерія велить Простору, яким чином йому вигинатися, а Простір велить Матерії, яким чином їй рухатися.

«Золоте Серце» звеліло Простору зав’язатися вузлом і м’яко приземлилося всередині залізної огорожі Аргабутонського верховного суду.

* * *

Зала суду справляла гнітюче враження. То було велике і темне приміщення, задумане, як святилище для правосуддя — а не для гуляння, наприклад, ви б не влаштували там бенкет — принаймні успішний. Інтер’єр тієї зали убив би веселощі в зародку. Стелі в цьому приміщенні були високі зі склепіннями, в яких навіки засіли зловісні тіні. Стінні панелі та ослони, дебелі лаковані колони — все це було виготовлено з деревини найтемніших та найсуворіших відтінків, з дерев страхітливих Арглебардівських лісів.