Читати книгу - "Постріл із глибин"

Щодо останнього пункту, то тут у «Лузитанії» були проблеми, аж доки я не вивчив тему дещо глибше й не зрозумів, що зможу додати щось нове до всього того, що вже було опубліковане на той момент.

Уперше я почав думати про «Лузитанію» у 2010-му — за 5 років до річниці затоплення. Я давно цікавився цим кораблем, але лише в тому обсязі, у якому цікавлюся морською історією та кораблями взагалі. Коли я був малий, кораблі мене захоплювали, особливо славетні кораблі-привиди, як «Летючий голландець» та «Марія Целеста». Увечері, перш ніж іти купатися, я робив кораблики з фольги — щогли були зі звичайних соломинок для напоїв, я їх приклеював до фольги, а вітрила — з серветок. Усередину сідали зелені солдатики та відправлялись у небезпечну подорож від одного бортика ванни до іншого. Кораблі незмінно тонули: іноді через те, що кран випадково відкривався саме в той момент, коли вони проходили під ним, іноді під дією хвиль незрозумілої природи, що аж вихлюпували воду через краї — такі можна підняти, якщо ковзати вперед і назад у ванні. Інтерес до моря в мене, мабуть, у генах — я нащадок скандинавів, а морський розбій завжди добре в нас виходив, та ще з драматизмом, що так і сочиться з тих шоломів з рогами. Чесно, я б написав книгу про «Титанію», якби це вже не зробили Джеймс Кемерон та Селін Діон.

Незважаючи на мою схильність до морських саг, мушу зізнатися, що спочатку я відкинув історію «Лузитанії» як можливу тему для книги. Мені здалося, що тут усе надто очевидне та всім відоме, тобто не відповідає моєму четвертому критерію про бар’єр. Проте інших ідей у мене не було, а щось робити протягом дня треба. Коли я в темному краю безідейності, то не можу просто вбивати час за романом чи знов і знов передивлятися «Друзів», адже це розваги. А розваги — тільки ввечері. Такі в мене залишилися переконання з дитинства, бо моя мама ніколи не дозволяла нам із сестрами дивитися телевізор вдень, коли йдуть уроки. Якщо хтось хворів і лишався вдома, то треба було знаходити собі якесь заняття, окрім телевізора. Шрами від того й досі пекучі — я й зараз не можу дивитися телевізор, поки світить сонце. Проте іноді я граю в теніс — виправдовуюся тим, що це не розвага, а вправа, тобто корисне для здоров’я, а отже, сприяє хорошому мисленню.

Тож я повернувся в Сюззалло та Аллен, узяв декілька книг і почав читати. Дуже скоро я усвідомив, що історія «Лузитанії» містить набагато більше, ніж я уявляв. Наприклад, я був переконаний, що ця катастрофа стала приводом для негайного вступу Америки у війну. А насправді минуло ще два роки, перш ніж Вудро Вільсон звернувся до Конгресу й нарешті попросив оголосити стан війни між США і Німеччиною, причому у своїй промові він жодного разу не згадав «Лузитанію». За ті два роки сталося багато чого, зокрема затоплення американського судна («Лузитанія» була британським) та перехоплення відомої телеграми Циммермана.

Крім того, мене захопили деталі самого потоплення, про які в школі не розповідають: наприклад, що корабель затонув за 18 хвилин або що під час спроб спустити шлюпки одна повністю навантажена шлюпка впала на іншу. Якби я знав деякі з цих речей раніше, то гратись у ванні було б набагато цікавіше. Але я все одно не міг на це наважитися. Мене стримувало те, що про «Лузитанію» вже багато писали і я навряд чи знайду щось нове на цю тему. Проте я вирішив, що варто з’їздити в архів. Я знав, що в Гуверівському інституті в Стенфорді є колекція документів «Лузитанії» — а в Пало-Альто, штат Каліфорнія, дуже зручно летіти з Сіетла, де я тоді постійно жив. Я вирішив узяти квитки та провести декілька днів із матеріалами, щоб трохи краще зрозуміти, які саме документи існують. Це була відносно невелика колекція, але я швидко побачив, що маю справу з багатющою базою першоджерел щодо потоплення — мабуть, із багатшою, ніж для всіх моїх попередніх книг. І це при тому, що набагато більше матеріалу зберігається в інших місцях Америки та Британії, у тому числі в Національному архіві у К’ю (архів не має жодного стосунку до відомих королівських ботанічних садів, хоча вони й розташовані на одній і тій самій станції метро).

Саме тоді я зрозумів, що зможу додати в цю історію щось нове. Кількість і розмаїття доступного матеріалу — свідчення пасажирів, таємно перехоплені та розшифровані телеграми, любовні листи одурманеного президента, детальний військовий журнал капітана субмарини — обіцяли мені можливість одягти мій капелюх Хічкока й створити документальний морський трилер зі справжнім саспенсом, який дозволить читачам відчути напругу, передчуття й нарешті той жах, який відчували самі пасажири. Таким чином, я занурився в роботу й наступні чотири роки не виринав із більш чи менш веселих історій про любов, війну та смерть.

Тепер, коли «Постріл із глибин» опубліковано і «Лузитанія» ще раз потонула, я знов опинився в порожнечі. Так, тут мерехтить одна ідея — нічого конкретного, просто якийсь блиску темряві. А чи стане вона для мене порятунком з безідейності, ми дізнаємося пізніше, з часом та неврозом.

Літературні критики стверджують, що Ерік Ларсон подає читачу «документальну літературу як сюжетний твір», він «зробив кар’єру, перетворюючи історію на бестселери». Популярний американський письменник, журналіст та історик, автор кількох документально-історичних бестселерів, серед яких і «Диявол у Білому місті». Свій новий роман Ларсон присвятив загибелі пасажирського пароплава «Лузитанія», що змінила хід світової історії... 2015 року книжка стала бестселером № 1 за версією The New York Times, увійшла до топ-10 на сайті Amazon, виграла Goodreads Choice Award серед історико-біографічних книжок та була названа історичною книгою року щотижневиком World Magazine.

Весняної ночі 1912 року у водах Північної Атлантики разом зі славетним «Титаніком» назавжди була втрачена віра у велич людського розуму перед силами природи. 1 травня 1915 року з Нью-Йорка до Ліверпуля через патрульовану німецькими субмаринами Атлантику вирушила у свій 202-й рейс велична чотиритрубна «Лузитанія» — найшвидший і найбезпечніший корабель світу, плавуче місто під захистом сталі. Цей рейс стане для неї останнім. З двох тисяч осіб врятуються лише кілька сотень. Людство втратить останню ілюзію: війни