Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

та ось наш чернець, перед тим, як лягти спати, знаходить у своєму ліжку доньку ватажка. Він нічого не каже, лягає на підлогу та спить там, не торкнувшись дівчини. Уранці нещасна розповідає все своєму батькові. «Як, — каже той капуцину, — ти образив мене відмовою від моєї доньки?» Зніяковілий священик пояснює, що його віра забороняє йому будь-який блуд.

Шестеро єзуїтів слухали з дедалі більшою тривогою. Жан-Батіст трохи зачекав, замовив ще чаю, та продовжив:

— Бачили б ви тут ватажка! Гнів його був жахливим: «Що то за бог, про якого ти нам кажеш, та який забороняє такі речі? Якщо він хоче добра людям, то не може змушувати тих, хто каже, що любить його найбільше, ніколи в житті не торкатися жінки. Твій бог злочинець, та й годі. Він ображає природу, і не міг її створити». Увечері ватажок знов наказує зачинити капуцина зі своєї донькою. Цього разу всі чоловіки сіла чекають біля хати. Ченця попереджають, що він не вийде звідти живим, якщо не надасть доказів, що оволодів прекрасною недоторканою.

— Це жахлива історія, месьє шевальє, — сказав головний над подорожніми переляканим голосом. — Прошу вас, припиніть!

Але насправді він не дуже наполягав, бо всім кортіло дізнатися про розв’язку.

— Я майже скінчив, — сказав Жан-Батіст. — Мій друг був не святий, а, може, у такий спосіб він став ним. Нарешті, він підкорився. Уранці ватажок наказує провести найпринизливішу перевірку і, сяючи, підходить до капуцина. «От і добре, друже, — каже він йому. — Я пишаюся тобою, і готовий далі слухати про твого Ісуса. Тепер ти зможеш навернути всю країну, тобто розвести в ній стільки маленьких християн, наскільки тобі вистачить сили. Бо найкращий спосіб розповсюдити якусь віру, — заключив ватажок, — це наробити багато своїх дітей, а не красти чужих, бо це погано».

Жан-Батіст закінчив у важкому мовчанні, і, зовні спокійно, подмухав на свій чай, який був ще гарячий, та шумно сьорбнув.

— Ви хочете сказати, — вимовив нарешті найуважніший та найсміливіший єзуїт, — що ми вшестеро маємо намір запліднити всю Абіссінію?

Кажучи це, він утупив у шевальє повний уваги погляд, який, здавалося, мав розпізнати на цьому обличчі якийсь невідомий спогад, загублений у глибині його віддаленої пам’яті. Жану-Батісту обличчя єзуїта теж було знайоме. Він відповів йому, облишивши глузливий тон, і ця відміна ще більш уразила товариство.

— Абіссінія не є Сенаарською саванною. Це стара та велика християнська країна, якій не слід наносити образу, припускаючи такі примітивні уявлення.

Потім, подивившись на співрозмовників, промовив:

— Ні, любі мої отці, я не приписую вам жодних намірів. У цьому немає потреби. Я просто знаю з надійних джерел, хто ви та що збираєтеся робити.

Його голос був таким упевненим, що в них не лишилося жодних сумнівів, і, після першого зніяковіння, вони атакували його з іншого флангу.

— Якщо ви вже нас знаєте, скажіть нам, що саме в наших планах може викликати ваші заперечення? — спитав перший оратор. — Ви маєте щось проти проповіді Євангелія?

— Ви, напевно, отець де Моно? — сказав Жан-Батіст, який дійшов такого висновку на підставі опису, зробленого Мюрадом.

— Дійсно, так.

— Отже, мій отче, я дійсно маю заперечення, й багато. Ця країна не потребує проповіді Євангелія: вона знає його так само давно, як і ми. Я добре знаю, що їхня доктрина не відповідає вашій суворій догмі, але справа насправді не в тому.

— То в чому ж вона? — лагідно спитав отець де Моно.

Жан-Батіст навмисно трохи помовчав, потім заговорив знов:

— Бачте, пройшов час, і я дуже змінився. Того року, саме о цій порі, я би розпочав довжелезну промову, щоб переконати вас різними історичними, релігійними та людськими доводами не турбувати цю країну. Я навіть був у самому Версалі, з наміром зробити цю доповідь там.

— Понсе! — вигукнув єзуїт, який так пильно в нього вдивлявся.

Тоді Жан-Батіст упізнав одного з отців марсельського дому, де його приймали разом з отцем Плантеном.

— Так, торік, мій отче, коли ми з вами бачилися, я жадав, щоб мене зрозуміли, а тепер я сам зрозумів.

— То ж розтлумачте нам хоча б, що ви зрозуміли, — сказав отець де Моно заспокійливо, як звертаються до божевільного.

— Що ви просто є силою.

На кількох обличчях на мить з’явилися презирливі посмішки.

— Сила на службі в іншої сили, — продовжував Жан-Батіст, — і сила, яка користується Христом, як прапором, прапором, який є не гіршим за будь-який інший, коли треба відвернути увагу від головного, а саме — від влади.

— Отже? — спитав той самий священик, звиклий до осуду.

— Отже, вас можна зупинити лише силою. Я надто довго лишався наївним, припускаючи, що вас можна переконати.

Настала тиша. Усі майже забули, що ця зала, освітлена свічками, загубилася десь серед пісків, на краю Аравії. Та ось Жан-Батіст змусив усіх згадати про цю обставину, і тоді стало очевидно, що готель може бути в’язницею.

— Не шукайте Мюрада, — сказав він зі злістю. — Він поїхав, і тепер, сподіваюся, вже прибув на місце. Наїб Масауа попереджений щодо ваших осіб. Його дід прославився тим, що відсилав тонзури ваших попередників Імператору Ефіопії на доказ того, що добре захищає його кордони. Онук успадкував усі чесноти предка. Це вам не турок. Вищій Порті він підкоряється лише зовні. Його не зробить лагідніше жодна інтрига, жодна брехня чи благання, і, якщо ви наважитеся перетнути це море, то не матимете жодної надії коли-небудь дістатися до Абіссінії.

Єзуїти з жахом подивилися на цього молодика в елегантних шатах яскравого кольору та в мереживі, який так суворо їх уразив.

— Що ми маємо зробити? — спитав із гідністю отець де Моно.

— Не їхати до Каїру, де вас приймуть дуже погано. Не намагатися дістатися до Абіссінії сушею, бо місцеві князі упереджені проти вас. Існує лише одне рішення: сідайте на фелюгу, повертайтеся в Суец, потім на Святу Землю, до Франції чи куди вам заманеться. У світі є достатньо країн, де ви вже почуваєтеся, як удома.

Жан-Батіст підвівся, обводячи усіх очима, і сказав немов сором’язливо, нібито каявся в чомусь:

— Я поважаю кожного з вас, повірте. Якщо б мені треба було вас видати, я зробив би це іншим чином. Ні, я, скоріше, вас рятую. Але я вірний слову, яке дав королю.

Удар долі єзуїти витримали добре, і Понсе був схвильований більше, ніж вони. «Це тому, що я вільний у своїх вчинках, — гадав він. — І сам за них відповідаю. Вони ж не мають своєї волі; вони підкоряються…»

Він чемно попрощався, пішов до дверей, потім повернувся до них для останнього слова:

— Турбувати шерифа Мекки, звичайно, немає рації.