Читати книгу - "Все королівське військо"

сповивають її, наче мумію, але її розпирає все те, що вона так пожадливо поглинула з довгими сластолюбними зітханнями. Та ось її біла рука з гострими нігтями, такими червоними, ніби вона щойно видирала тельбухи з іще живого жертовного півня, тягнеться до срібної вази по шоколадну цукерку. Цукерка ще на півдорозі, але нижня губа віддимається, і за смужкою дрібнесеньких пурпурових лусочок губної помади стає видно вологі рожеві оболонки рота, що очікує поживи, і невиразний блиск золотої коронки в гарячій темній порожнині.

Прощавай, Лойс, я пробачаю тобі все, чим завинив перед тобою.

Куди тим часом вела Анну Стентон її дорога, розповісти не довго. Відбувши два роки у взірцевому жіночому коледжі у Віргінії, вона повернулася додому. Адам тоді був на сході, вивчав медицину. Весь перший рік Анна виїжджала у світ, до столиці штату, і невдовзі заручилася. Але нічого з того не вийшло, хоча жених був порядний, розумний і заможний. Потім відбулися ще одні заручини, але знову щось не зладилося. На той час губернатор Стентон став майже інвалідом, а Адам навчався за кордоном. Анна облишила світські розваги, тільки час від часу відвідувала вечірки, що їх влаштовували улітку в Лендінгу. Вона доглядала батька, давала йому ліки, поправляла подушку, допомагала медичній сестрі, годинами читала йому вголос, тримала його за руку літніми сутінками й зимовими вечорами, коли будинок здригався від поривів вітру з моря. Губернатор помирав сім років. А коли нарешті помер у своєму величезному ліжку під балдахіном, в оточенні гурту медичних світил, Анна Стентон залишилася жити в будинку над морем у товаристві лише тітоньки Софонісби — немічної, сварливої, балакучої і недолугої старої негритянки, в якій дивним чином уживалися доброзичливість і мстивий деспотизм, як це буває тільки в старих негритянок, чиє життя минуло у відданому слугуванні, у винюхуванні, догоджанні, дрібному крутійстві, в коротких спалахах обурення, постійній сумній іронії та в ношеному одязі з хазяйського плеча. Потім померла й тітонька Софонісба, а Адам повернувся з-за кордону з численними академічними відзнаками й фанатичною відданістю своїй роботі. Невдовзі після його повернення Анна переїхала до столиці штату, щоб бути ближче до нього. Їй було тоді вже близько тридцяти.

Вона жила сама в невеличкій квартирці. Вряди-годи вибиралася пообідати з котроюсь із подруг юності, що жили тепер зовсім іншим життям. Вряди-годи відвідувала вечірки в домі когось із них або в заміському клубі. Потім заручилася, уже втретє,— цього разу з чоловіком, на сімнадцять чи вісімнадцять років старшим за неї, удівцем з кількома дітьми, відомим адвокатом, одним із стовпів суспільства. Він був непоганий чоловік. Ще при силі й досить гожий із себе. І навіть з почуттям гумору. Та вона з ним так і не одружилася. Минали роки, і вона дедалі більше часу віддавала безладному читанню — біографії (Даніель Бун, Марія Антуанетта76), те, що називають «добротною белетристикою», книжки з соціальних питань,— а також безплатній добродійній роботі в одному з громадських осередків міської бідноти й сирітському притулку. Вона дуже стежила за своєю зовнішністю і не переставала приділяти увагу гардеробу, хоча й на свій своєрідний, досить суворий смак. Траплялося, що сміх її тепер звучав трохи силувано й сухо, наче йшов від нервового напруження, а не від веселощів чи гарного настрою. Іноді під час розмови вона ніби забувала, про що йдеться, і поринала в якісь свої думки, а потім, похопившись, страшенно ніяковіла. А то ще, бувало, раптом підносила руки до скронь і ледь торкалася пальцями шкіри чи відсувала назад волосся — цей жест свідчив, що вона чимось збентежена. Їй уже минав тридцять п’ятий. Проте в її товаристві було ще приємно.

Отака була Анна Стентон, коли на неї накинув оком Віллі Старк і вона зрештою зрадила мене чи, точніше, зрадила моє уявлення про неї, що важило для мене куди більше, ніж я міг подумати.

Оце тому я й сів у машину та подався на Захід — коли тобі стає осоружне все навколо, ти їдеш на Захід. Ми завжди поривалися на Захід.

Оце тому я й потонув у Заході і відновлював у пам’яті, мов аматорську кінохроніку, своє минуле життя.

Оце тому я й опинився на ліжку в готельному номері у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія, на найдальшому березі континенту, серед усіх тих пишнот природи. Бо саме там опиняєшся, після того як перетнув океани, сорок днів і ночей гризучи тверді сухарі в тісній щуроловці, що її шарпають штормові хвилі; після того як спливав потом у зеленій хащі й чув войовничі поклики дикунів; після того як побудував хатини та великі міста й перекинув мости через річки; після того як злягався з жінками й насіяв скрізь дітлахів, мов проса за вітром; після того як склав вікопомні документи, виголосив величні промови, закривавив до ліктів свої руки; після того як тебе тіпала на мочарах малярія і проймав на плоскогір’ях крижаний вітер. Саме там ти опиняєшся, і лежиш одним один на ліжку в готельному номері у Лонг-Бічі, штат Каліфорнія. Отам я й лежав, а за вікном у такт скороченню й розслабленню мого серцевого м’яза спалахувала й гасла неонова реклама, знов і знов кидаючи кривавий відсвіт на сизу завісу морського туману.

Я лежав, потонувши у Заході, моє тіло занурилося в тихий заколисливий мул, на самісіньке дно Історії. Лежачи там, я осягав зором, як мені тоді здавалося, весь свій життєвий шлях і побачив, що дівчина, з якою я провів те давнє літо, не була ні вродлива, ні звабна, а тільки свіжа личком і здорова, і хоч вона співала хлопчині Джеккі пісеньки, пригортаючи його голову до своїх грудей, вона не любила його — просто відчула якийсь жар у крові, а він нагодився поруч, і той таємничий жар був названий словом «любов». Її мучив той жар, і вона розривалася між потягом і страхом, і всі оті вагання та відмови йшли не від мрії про те, щоб любов «мала свій сенс», і не від бажання надихнути цією мрією і мене — вони йшли від страхів, що їх іще з колиски нашіптували їй, наче добрі феї, зігнуті, шепеляві, затхлі, брезклі старі опудала з «пристойного товариства», і всі ті вагання та відмови були нічим не кращі й не гірші за відмови, до яких удавалася Лойс із зовсім іншою метою. І врешті ніхто не відрізнив би Анну Стентон від Лойс Сігер, бо вони однакові, хоча безумний поет Вільям Блейк і написав у своїх віршах Супостатові — Володарю