Читати книгу - "Астальдо"

Мелодія вдарила по залі такими буйними веселощами, що всі присутні тут Квенді, трохи зажурені від пісні Макалауре, мимоволі почали усміхатись. Руссандол грав, грав майже з колишньою вправністю, грав на відчай душі якийсь неймовірний танок. І під звуки цієї музики воїни рушили до танцювальної зали, де вже очікували на них подруги, або ж вдячні партнерки до танців.

— Отак, — сказав Майтімо, опустивши скрипку, — шукачі щастя. Воно не в минулому, і не в майбутньому — воно ось тут. Нехай танцюють…

— У вас тут щось не так? — спитав обережно Фіндекано.

— Та все добре… Тільки ж я постійно няньчу своїх малих… У одного туга, у другого заздрість, у третього злоба… Одного лишень Рудого Майтімо нікому погладити по голівці.

— А треба? — спитав Астальдо, усміхнувшись.

— Я якось впораюсь з цим, оtorno, — мовив Руссандол, обережно звільняючи смичок зі срібних пальців накладки, — є лише одна особа, перед якою Рудий Майтімо опустився б на коліна і попрохав про жалість. Але вона, та особа, ген там, за морем…

— Вони думають про нас, — сказав Фіндекано, згадавши, як стояли три княгині на схилі Туни, проводжаючи рушення.

— Ходімо, я щось тобі покажу…

Руссандол повів приятеля довгим переходом, і врешті вони вийшли у невеличку прибудову з широким заскленим вікном.

— Тьєлпе, — сказав Майтімо, кинувши погляд на персня-троянду на руці Фіндекано, — дуже допомагає мені нині. Його батько — митець, але мій небіж — то просто диво… Б’юся об заклад, що в Ломіоні ще не додумалися до такого вікна, а скло вставляють шматочками. Дивись — всі вдосконалення тут придумав малий…

Всі верстати і столи майстерні були пристосовані для однорукого шульги… Десятки накладок, кожна зі своїм призначенням, інструменти, різці, освітлення для мольберту… Руссандол обережно зняв біле покривало з невеличкої скульптурної групи, що стояла посеред кімнати на столику.

Фіндекано зробив крок вперед… Перед ним, на білому камені сиділо дві жони… Ще одна стояла трохи вище, ніби на вершечку скелі. Вітер з моря ворушив їм волосся — Астальдо відчував той вітер, бачив, як грається він непокірними пасмами — рудими, чорними, срібними… Він бачив ті кольори у білому мармурі, бачив рідні обличчя… Бачив, як пані Нерданель стисла вуста у безнадійній впертости еstel… Бачив мамине лице, сумовите, стривожене лихим передчуттям, але сповнене сподівання… Бачив обличчя пані Еарвен — срібноволоса Телере вже давно зневірилась би, якби не її подруга, що їй вона схилила на плече голову, знеможена тугою.

— Я назвав би це — «Очікування», — сказав Руссандол, — вони чекають на нас, віриш?

— Не вірив би — не жив би, — повторив Астальдо слова приятеля, сказані колись на березі озера, — вони пробачили… Вони чекають… А отже — є надія. Тебе ж, побратиме, я вітаю — ти повернув досконалість своїм витворам.

— За це, — урочисто мовив Майтімо, — ми зараз піднімемо по келишку вина з Валінору. У мене ще збереглося кілька баклаг… Тільки по краплі на вуста, щоб згадати. А тоді — до танців.

До танцювальної зали приятелі спустилися у самий розпал якихось дивних веселощів. Під запальну музику посеред зали витанцьовував Науг, вимахуючи над головою бойовою сокирою. Сокира розтинала повітря зі справдешнім свистом, Науг ревів басом якісь приспіви своєю мовою, а Квенді навкруги не хилиталися від реготу лише тому, що були стриманими з натури. Будь-який Ельда відчув би насмішку, але не сп’янілий Кгазад, котрий таки перебрав калинового вина.

Азаггал стояв в кутку зали і дивився на те, як танцює родич, розгубленими дитячими очима. Майтімо кресонув поглядом по залі, і хижо примружився.

— Понівечу, — мовив стиха, — усіх трьох, а надто — Куруфінве…

— Думаєш, що це вони? — спитав Астальдо потиху

— Наугрім не можна навіть показувати баклажку — вони п’яніють трохи не від запаху… Морьо, негідник, він же знає цю расу… Я ж навмисне наказав пажам розводити вино цій парі, але Атарінке, ця погибель роду Феанаро, напоїв сусіда нерозведеним… І ось — маєш… Як спинити це — це ж смерть з сокирою… А моїм розумникам весело — ну і отримають вони веселощів, всі, хто нині у залі. Буде їм Рівнодення на бойовому чергуванні — всіх вишлю на Порубіжжя.

— Стривай, — мовив Фіндекано, — я знаю — як…

Він погладив персня на лівиці. Магтанова сталь пульсувала, ніби була живою. Тоді відкинув назад тяжкі чорні пасма так і незаплетених кіс, і підійшов до Куруфінве, котрий видимо тішився ганьбою гостя.

— Вельмишановний, — сказав Фіндекано лагідно, — я вперше бачу учту, на яку ходять озброєними. Дозвольте подивитись на вашу — це щось новеньке…

Куруфінве завагався, але глянув на лице Руссандола, котрий чуйно прислухався до розмови, і зняв з поясу свою зброю.

Зброя була доволі простою — шипаста куля на ланцюгу. Фіндекано бачив подібну у когось з Феанаріонів ще під час Дагор Аглареб. Астальдо вийшов до кола, крутнув нею кілька разів, приноровлюючись, і теж пішов у танок.

Танок швидко перетворився у показовий бій. Справжній бій — очманілий від вина Кгазад не роздивлявся, хто перед ним, а радо прийняв виклик. Він ревів і крутив своєю важкою сокирою, немов пір’їнкою. Фіндекано метався перед ним, ухиляючись і одночасно намагаючись рухатись в такт музиці. Хтось почав бити в долоні, потім оплески посилились… Насмішок вже не було — в колі бились двоє рівних.

Врешті, Астальдо вдалося зашморгнути ланцюгом руків’я сокири Науга. Він рвонув так, що мало не впав навзнак. Сили вистачило — чи-то своєї, а чи-то допоміг перстеник Тьєлпе. Сокира брязнула об підлогу, а Науг трохи не заорав носом, і врізався з розгону в коло цікавих.

— О, перемога за Дор-Ломіном! — оголосив Руссандол, роблячи вигляд, що сприйняв все це за показовий поєдинок, — Астальдо, оtorno, я обдаровую тебе ось цією підвіскою — розстебни защібку, о, так… Це рубін, а підвіска моєї роботи. Ще валінорської, побратиме. Що ж до нашого гостя з Белегосту, вельмишановного Дварфіна — то він чудово володіє сокирою, адже в бою немає рівних Кгазад, якщо вони йдуть пробоєм, змітаючи все сталевим вихором. Однак, в битвах трапляється всяке, і щоб полегшити вельмишановному гостеві гіркоту поразки, я, князь Гімрінгу, обдаровую його золотим келихом з самоцвітами.

— О, якби я не випив три зайві краплини, — пробасив Науг, якого Ельдар зі сміхом ставили на ноги, — то переміг би цього гостровухого… У вас, Ельвів, міцні вина — що є, то є… А де мій келих?

Ант, котрий видимо почув по оsanwe наказ Високого, вже подавав на золотій же таці кубка з самоцвітами, з якого пив перед тим сам