Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

17

«Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані» (Шерех Ю. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор—Торонто: Укр. незалежне вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1991. — С. 30).

18

Гундорова Тамара. Франко — не Каменяр. — Мельборн: Ун-т ім. Монаша, Відділ славістики, — 1996. Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997; Гундорова Тамара. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. — Львів: Літопис, 1997; Агеєва Віра. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. — К.: Либідь, 1999; Павличко Соломія. Національність, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000; Гундорова Тамара. Femina Melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. — К.: Критика, 2002; Агеєва Віра. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. — К.: Факт, 2003; та ін.

19

«…В єврейській мові термін, що означає «дух», є жіночого роду — «руах», і в жоден спосіб релігійна фантазія єврея не змогла б подолати цієї лінґвістичної перешкоди. Це настільки очевидно, що в деяких апокрифічних християнських текстах юдаїстського походження перше уявлення про божисту троїстість, притаманне майже всім релігіям (природно, що найпростіший тип людської родини проектується на небеса, де всі стосунки вподібнено земним), оформляється як трійця «Отця, Сина і Матері». «Дух», отже, є жіночим первнем. У цитованому Орігеном Євангелії євреїв бачимо Ісуса, вирваного з цієї тріади й вознесеного на небо. Мухаммед, що дістав уявлення про християнство від груп релігійних розкольників, розсіяних по окраїнах Аравії, і не мислив собі якогось іншого тлумачення християнської концепції триєдности» (Донини Амброджо. У истоков христианства: От зарождения до Юстиниана / Пер. с итал. — Москва: Политиздат, 1979. — С. 67).

20

На цю тему в сучасній екзегетиці, як протестантській, так і католицькій (т. зв. «феміністичній теології», започаткованій після Другого ватиканського собору 1962—1965 pp.), існує неосяжний огром літератури, і з мого боку було б просто безвідповідально наважуватися тут на якийсь, як завгодно стислий, бібліографічний огляд — такий захід вимагав би окремої студії. Вкажу тільки на декотрі хрестоматійні в західному релігієзнавстві джерела, що неабияк прислужилися й мені при роботі над цією книжкою: Warner, Marina. Alone of All Her Sex: The Myth and the Cult of the Virgin Mary. — New York: Vintage Books, 1976; Female Leadership in the Jewish and Christian Traditions. — Ruether, Rosemary & MacLaughlin, Eleanor, eds. — New York: Simon and Shuster, 1979; Schuessler Fiorenza, Elizabeth. In Memory Of Her: A Feminist Reconstruction of Christian Origins. New York: Crossroad, 1983; Carla Ricci. Mary Magdalene and Many Others: Women Who Followed Jesus / Transl. by Raul Burns. — Minneapolis: Fortress Press, 1994; Haskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. — New York—London: Harcourt Brace&Co, 1994.

21

На сайті СДПУ(о) (http://www.sdpuo.com/about/history/more-about/3bdfce08) Леся Українка взагалі зробила безпрецедентну посмертну політичну кар'єру — її висунуто на лідера «найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка і Лесі Українки, яка випустила в 1901 р. у Львові «Оцінку „Нарису програми Української партії соціалістичної“» (для тих, хто заплутався в синтаксисі, уточнюю: «випустила» не «група», а таки Леся Українка, за власний кошт. — О.З.). Щоб читач міг належно оцінити всі ці, мало не за рецептами слідчих 1937-го виготовлені заднім числом «організації», нагадаю, що Леся Українка, при всіх її особистих симпатіях до соціал-демократії, на чолі жодної «організації» стояти б не змогла, навіть якби така «організація» справді існувала, — тобто якби такого пишного титулу вартував безневинний гурток І. Стешенка, у якому, за свідченнями сучасників, крім самого І. Стешенка, навряд чи був хоч один соціал-демократ (див.: Ґермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Революційна Українська партія. — К.: Книгоспілка, 1926. — С. 44): від молодих літ Лариса Косач жила в Україні хіба доривчо, наїздами, і плутати її з іншим тогочасним «політиком в екзилі» — Владіміром Ульяновим — при тому теж не варт, бо навіть під час підготовки до друку «Оцінки…», від листопада 1900-го по травень 1901 p., вона перебувала на Італійській Рів'єрі (у м. Сан-Ремо) під суворою лікарською забороною будь-якої праці (див. про це: Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. — Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1970. — С. 576—630). Варт іще додати, що збереглася, як-не-як, і чернетка листа М. Кривинюка до есера Ф. Волховського, у якій ідеться про його, Кривинюкову, та Лесі Українки прихильність до соціал-демократичного руху і висловлюється жаль, що ніякого такого організованого руху в Україні нема (Там само. — С. 715).

22

Комізм ситуації полягає в тому, що такої зачіски Леся Українка якраз ніколи не носила. Навіть на молодечих костюмованих знімках, для яких портретовані спеціально вбирались у фольклорні строї, у стилістиці тодішніх «живих картин», панни Косач, і Лариса, й Ольга, зберігають свою звичайну зачіску «догори», по моді того часу, тільки що прикрашену стрічками й квітами (див., напр., на груповому фото з Оксаною Старицькою 1896 р. — Іл. 1). Народницька, а точніше «шістдесятницька», «коса вінком» насправді прибилася до арсеналу сучасних іміджмейкерів з іконографії зовсім іншої письменниці, майже на сорок років од Лесі Українки старшої, — Марії Маркович, вона ж Марко Вовчок, див. Іл. 2 (що потрапила зробити з цією модою 1860-х куди більш відзіґорна од Марковички модниця й чепуруха, майбутня мати Лесі Українки Ольга Драгоманова, видно на її дівочому портреті, зробленому в київській студії Бенцмана (Іл. 3): «корона» коси тут вельми артистично поєднується з «поетично» розпушеними локонами, і ціла складна куафюра виглядає як твір мистецтва: ось це вже значно ближче до того, що можна визначити як фамільний «драгомановський стиль», якому Леся Українка, на свій власний витончений спосіб, зберігала вірність в усьому, — навіть неприхильна до неї, внаслідок родинної сварки, Аріадна Драгоманова-Труш, чиї надиктовані перед смертю спогади про Лесю Українку багато в чому звучать як спроба суто дрібноміщанського «бабського» реваншу, окремо відзначає «велику жіночість» Лариси Косач і елегантність її уборів, див.: Покальчук В. Слідами Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. — К.: Рад. письменник, 1963. — С. 128). Як і у випадку з СДПУ(о), тут характерна не сама собою фактографічна помилка — не те, що сплутано двох різних письменниць (зрештою, українська інформаційна політика була й залишається відкритим тереном містифікацій, і наївно