Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Пояснення цьому можна відшукати хоча б у вищезгадуваній інструкції від 7 липня 1944 р. Головнокомандувача Польських збройних сил генерала К. Соснковського. Вона була передана з Лондона до окупованої країни вже після початку влітку 1944 р. радянського наступу, що завершився проведенням Львівсько-Сандомирської операції. В умовах успішного й останнього в Західній Україні наступу та швидкого наближення до польських етнічних територій Червоної армії Москва ще суворіше почала ставитися до «лондонського» емігрантського уряду та підлеглих йому в країні військових сил. Вона не лише не прагнула врегулювання територіальної суперечки з Варшавою, а й узагалі намагалася уникати обговорення польських пропозицій з цього приводу. Адже для себе радянське військово-політичне керівництво все вже вирішило остаточно.

Серед польських керівників, хто добре це розумів, слід гадати, був і генерал Соснковський. Хоча теоретично він не виключав можливості зміни ситуації, проте за існуючих обставин вважав проведення повстанської акції «Буря» невиправданим вчинком. Головнокомандувач ПЗС вже більше покладався не на власні збройні дії загонів АК, а на щасливий збіг обставин, лише завдяки якому, на його думку, ще можна було б захопити Львів та інші міста й виступити в ролі повноправного господаря. Цими міркуваннями генерал керуватиметься і пізніше, коли виступатиме проти організації Варшавського повстання. Утім навіть якщо припустити, що аківські загони взяли б значно активнішу участь у боротьбі проти німців у Східній Галичині, то й тоді це навряд чи якимось чином поліпшило ставлення до них Москви.

Крім того, варто мати на увазі, що якщо навіть німці після придушення Варшавського повстання і прийняття від керівників повстанців акта про капітуляцію погодилися надати воякам АК статус військовополонених згідно з Женевською конвенцією від 27 липня 1929 р., то радянське військово-політичне командування до завершення війни сприймало учасників польських військових формувань (тим більше після залишення їх у тилу Червоної армії) лише як терористів, диверсантів, шпигунів, політичних злочинців, що яскраво довів вищезгадуваний московський судовий процес над 16-ма керівниками польського підпілля влітку 1945 року.

Польське підпілля на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни важко собі уявити якимось єдиним та цілісним організмом. Поряд з конспіративною мережею АК, що готувалася до здійснення повстанської акції «Буря», існували польські бази самооборони, лісові партизанські загони, які в одному місці могли співпрацювати з угорцями, німцями, радянськими партизанами, а в іншому — вести проти них боротьбу. Нерідко ця боротьба проводилася не лише з патріотичних міркувань, а й з метою фізично вижити. Вирішальним у виборі свого місця за таких обставин для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження.

За десятиріччя, що минули після Другої світової війни, в історіографії українсько-польських відносин накопичилося стільки ідеологічних нашарувань, що вони досі заважають об’єктивному та виваженому погляду на історію цих відносин. Тому і сьогодні нерідко доводиться замислюватися над питанням, чи зможуть коли-небудь ті, хто формує громадську думку (політики, журналісти, науковці), подолати в собі звичку при оцінюванні історичного минулого кидатися з одного боку в інший: від його очорнення до ідеалізації або навпаки? Чи буде коли-небудь суспільство, зокрема українське, здатне поглянути на власну історію спокійно, без національно-політичної упередженості та емоційних перебільшень? Від цього залежатиме не лише об’єктивне сприйняття такої складної історичної проблеми, якою залишається в українському суспільстві «феномен ОУН і УПА». Вдало використаний історичний досвід, яким би він не був, обереже наше суспільство від нових помилок і допоможе побудувати таку країну, якою пишатимемося ми й увесь світ.

Стосовно ОУН і УПА підкреслимо, що серед численних помилок, яких припустилися представники цих двох структур, «деполонізація» західноукраїнських земель, тобто спроба повернути собі ці землі шляхом насильницького усунення з них тих, хто цьому заважав, була, на нашу думку, чи не найбільшою. Звичайно, такі форми і методи боротьби пояснювалися багатьма чинниками і відповідали тодішнім обставинам. Адже оунівці, оголосивши війну на всі фронти, головним гаслом своєї боротьби фактично зробили таке: що більше жертв (як серед чужих, так і серед своїх), то певнішою буде самостійна Україна і голоснішою буде її слава.

Про саме такі погляди і наміри керівників ОУН дуже добре сказано у вже згадуваній книзі спогадів одного з її діячів Л. Павлишина. Зацитуємо невеличкий уривок: «...Я цю ідеологію розумів так, що навіть у випадку фіаско в цій війні, з погляду історичної перспективи, жертви не будуть даремними. Адже про жертви козаків, гайдамаків, усусусів (українських січових стрільців. — І. І.) складено пісні, живуть легенди. Головне, що дух свободи з нашого народу не вивітрюється і не вивітриться ніколи. Бо й у боротьбі за свободу жодні жертви не можуть бути завеликими, як твердять наші провідники...»[755]

Де ж там цінувати чиєсь життя, коли не цінували власного.

Завершити ж пропоновану працю хотілося б словами з пастирського листа єпископа Григорія Хомишина, які були ним написані понад сім десятків років тому, але до сьогодні, на наше переконання, зберігають актуальність: «...Хоча і не бракувало нам великих і талановитих державних мужів, однак наш народ не зумів здобути державність ані у княжі часи, ані у козацькі, ані у теперішні. Численні вороги України згинули, і слід по них прохолов, але головний її ворог — анархія — завжди залишався... Створити державу дуже важко, але ще важче нею управляти. Для розбудови держави недостатньо рук, які б брали, ані кишені, в котру б ховали, ані теж широких уст, які б кричали, але треба мудрих і розважливих помислів, чистих рук і шляхетних душ...»[756]:

До цього можна додати лише те, що анархія завжди долалася тільки за умови єдності і співпраці між усіма громадянами незалежно від їхніх політичних уподобань і національних пристрастей.

ДОДАТКИ

№ 1

Польські пропозиції щодо розв’язання українського питання з історичної довідки «Український націоналізм і його державницькі прагнення» від серпня 1943 р.

...1) Утримання східних земель в кордонах Польщі.