Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

алкоголь — знайшов у ній вірну слугу. Після того як Ейлін випадково переконалася, що міцні напої заспокоюють, точніше, притупляють біль, вона стала все частіше зазирати у чарку. Чому б їй не пити, якщо це рятує від моральних і фізичних страждань? Жодних поганих наслідків вона наразі не помічала. І потім, вона ж дуже сильно розбавляє віскі водою.

Залишаючись вдома наодинці, Ейлін по кілька разів на вечір навідувалася до креденса, де зберігалися лікери та віскі, і готувала собі свою улюблену суміш, або наказувала лакеєві принести їй у спальню тацю з пляшкою віскі та сифон із содовою водою. Ковпервуд, постійно бачачи у Ейлін цю тацю і помітивши, що вона добряче п’є за обідом і вечерею, вважав за краще її застерегти.

— А чи не занадто ти цим захоплюєшся, Ейлін? — спитав він якось увечері, коли жінка залпом випила склянку віскі з содовою і сиділа в якомусь заціпенінні, розглядаючи вишивку на скатертині.

— Звісно, що ні, — відповіла вона, спалахнувши від досади і трохи затинаючись. — А що?

Ейлін і сама вже не раз міркувала, чи не зіпсує їй вино колір обличчя. Її врода — єдине, чим вона ще дорожила.

— Та я весь час бачу у тебе в кімнаті пляшку, ось і подумав, може, ти сама не помічаєш, наскільки багато п’єш.

Знаючи її уразливість, він намагався говорити якомога м’якше.

— А якщо й так? — зухвало відповіла та. — Яке це має значення? Я п’ю, а інші займаються чимось гіршим.

Такі шпильки тішили її так само, як і його розпитування: отже, вона ще щось означає для нього. Так, вона йому і зараз ще не байдужа.

— Ну навіщо так казати, Ейлін? — заперечив чоловік. — Якщо тобі хочеться іноді випити — то нехай, я не проти. Втім, тобі, ймовірно, все одно, заперечую я чи ні. Але багато пити, з твоєю красою, при твоєму чудовому здоров’ї — просто грішно. Тобі це не потрібно, але ж можна стрімко скотитися хтозна-куди. Ніякої біди з тобою не сталося. Хіба мало жінок опинялося в такому ж становищі! Йти від тебе я не планую, якщо ти сама цього не зажадаєш, це я тобі сто разів казав. Що вдієш, всі люди з часом змінюються. Ймовірно, й я в чомусь змінився, але це ще не причина так розклеюватися. І дарма ти приймаєш це так близько до серця. Зрештою, все може влаштуватися згодом.

Він казав, майже не задумуючись над своїми словами, щоб заспокоїти дружину.

— О! О! — Ейлін раптом стала гойдатися з боку в бік і плакати важкими п’яними сльозами, немов серце у неї розривалося на кавалки. Ковпервуд устав: йому було огидно та страшно.

— Не підходь до мене! — крикнула Ейлін, раптово протверезівши. — Я знаю, що тобі потрібно. Знаю, як ти піклуєшся про мене і мою красу. Захочу пити — буду, і не таке ще можу вдіяти, якщо захочу. Це для мене полегшення, це моя справа, а не твоя.

І на зло йому вона знову налила собі склянку і випила. Френк уважно подивився на дружину і скрушно похитав головою.

— Так не годиться, Ейлін, — сказав він. — Навіть не знаю, що мені з тобою робити. Віскі не доведе тебе до добра. Від вроди твоєї нічого не залишиться, і до того ж на душі буде кепсько.

— Ну і біс із нею, з тією красою! — розлютилася вона. — Що мені дала ця врода?

Охоплена сумом і гнівом, вона схопилася з-за столу і вибігла з кімнати. Коли чоловік увійшов через кілька хвилин до неї в спальню, його дружина старанно пудрилася перед дзеркалом. На туалетному столику стояла наполовину спорожніла склянка віскі з содовою. Дивне відчуття провини та безсилля опанувало ним. Турбуючись про Ейлін, махляр водночас не переставав думати про Береніс, і надії його то спалахували, то згасали. На його очах ця незвичайна дівчина ставала яскравою особистістю. Під час останніх зустрічей вона, на його велику радість, уже не замикалася в собі, а базікала з ним дружньо, майже відверто. Вона зовсім не гордячка, думав він, а розумна, мисляча істота, наділена неабиякими здібностями, і головне — тонкою артистичною душею. Не знаючи жодних турбот, вона жила в їй одній відомому піднесеному світі, часом занурена в мрійливу задуму, часом із головою поринаючи в інтереси того суспільства, частиною якого вона була й яке вшановувала своєю увагою, тією ж мірою, якою воно вважало її своїм.

Якось недільного ранку наприкінці червня, коли повітря в Поконських горах особливо прозоре і там стоїть незвичайна тиша, Береніс вийшла на веранду котеджу, де сидів Ковпервуд, переглядаючи фінансовий звіт однієї зі своїх компаній, і міркував про справи. Він приїхав на кілька днів перепочити. Стосунки їхні були тепер не настільки далекими, як раніше, і вона трималася в його присутності невимушено та весело. Загалом він їй подобався. З невимовно чарівною усмішкою, що грала у неї на губах, збираючи крихітні зморшки на носі і в куточках очей, вона зронила:

— Зараз я спіймаю пташку.

— Що зробите? — перепитав Ковпервуд, піднімаючи голову і прикидаючись, що не розчув.

Він жадібно стежив за кожним її рухом. На ній було ранкове плаття, все у фальбанках, що якнайкраще пасувало до того мрійливого світу, в якому вона жила.

— Пташку, — відповідала вона, безтурботно струснувши головою. — Адже вже червень, і горобці навчають своїх пташенят літати.

Френк, за хвилину до того занурений у фінансові розрахунки, немов за помахом чарівної палички, перенісся в інший світ, в якому птахи, трава та літній вітерець мали більшу вагу, ніж цегла і камінь, векселі й акції. Він устав і пішов за нею слідом по траві до заростей вільхи, де горобчик у глибині показував своєму пташеняті, як піднятися в повітря. Береніс спостерігала цю сценку ще з вікна своєї кімнати. Раптом Ковпервуд відчув, яке нікчемне місце в потужному потоці буття займають його власні справи, коли кожне створіння сповнене нестримної волі до життя, яку так пильно завважила Береніс. А вона вже бігла по галявині за пташеням, витягнувши вперед руки та часом граційно пригинаючись до землі, але пташеня, ніяково махаючи крильцями, все ухилялося від неї. Раптом Береніс немов пірнула в траву, потім обернулася до Френка і з сяючим