Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вже всередині, і тут достоту колись давно була бібліотека. Є порожні полиці й каталоги з картками. Книжок немає, а лише поодинокі рахунки, клаптики пакувального паперу, кілька заблукалих карток, тих старомодних, на яких слід було писати своє ім’я.
І повсюди, по всіх усюдах ці картини.
Графіті й написані олією картини епохи Відродження з фресками немовляти. Місцями щось незрозуміле й абстрактне, а десь гіперреалізм.
Уздовж сходів рояться бджоли, вишні стоять у завірюсі з білого цвіту, а на стелях нафарбовані нічні небеса, помережані зірками й Місяцем у різних фазах.
Є фрески, що скидаються на міста, а є ще такі, які нагадують бібліотеку всередині бібліотеки, а в одній кімнаті намальований замок з людьми. Портрети в повний зріст такі реалістичні, що я спершу подумала, наче це справжні люди, і мало не привіталася.
Людина на портреті — З., а на другому портреті — чоловік з бару (я знала, що він важливий, я знала це).
А ще на картині є я.
Я на клятій стіні.
На стіні я в помаранчевому пальті, у яке зараз убрана, і тримаю в руках цей щоденник.
Що тут у біса коїться?
На цій великій стіні намальована велетенська сова. Не сипуха, можливо, неоарктична сова? Я не розуміюся на совах. Вона велетенська, майже на всю стіну, широко розкинула крила. Птах тримає в кігтях ключі на стрічках, а на голові має корону.
Під совою є двері.
Трохи нижче, у центрі, у рядочок вишикувалися корона, серце й пір’їна.
Двері — частина картини. Це справжні двері.
Вони намальовані посередині стіни, але з іншого боку дверей немає, я перевіряла. З іншого боку стіна суцільна.
Двері зачинені, але в них є замкова шпарина, а в мене (гей-гей!) є ключ.
Можливо, Час настав.
Я сиджу перед дверима. З-під них ллється слабеньке світло.
Сонце сідає, але світло під дверима не змінюється. Не знаю, як діяти далі.
Не знаю, як треба діяти, коли знаходиш те, що навіть на думці не мав шукати, і ти не певний, чи справжнє воно, але раптом уже сидиш на підлозі закинутої канадської бібліотеки віч-на-віч зі своєю знахідкою.
Я трохи подихала цитрусовою олійкою, яку мені дала мама З., але не почуваюся власницею ясного розуму. Почуваюся лимонно та млосно.
Я вийшла на вулицю, сіла на капот машини й дивилася, як сходить місяць. Зірок не так багато. Я знайшла Оріон.
До кишені я поклала карту таро «Місяць», і ще в мене є ключ-перо. Картка досі прив’язана до нього. Почерк той самий, що на записці з машини.
Для Кет, коли настане Час
Прийди та побач
Про всяк випадок залишу щоденник тут, у своїй машині. Не знаю чому. Щоб хтось дізнався. Щоб залишився запис, якщо щось станеться. Якщо я не повернуся.
Щоб хтось десь, можливо, знайшов його колись, прочитав і дізнався.
Привіт тобі, читачу.
Катріна Гоукінс була тут.
Усе це сталося насправді.
Іноді все це може звучати химерно, але подекуди життя ось таке.
Іноді життя стає химерним.
Ти можеш не зважати на це, а можеш дізнатися, куди ця химерність тебе заведе.
Ти відчиняєш двері.
Що станеться далі?
Я збираюся дізнатися.
…Доля закохалася в Час
Закарі Езра Роулінз прокидається, хапає ротом повітря, його нове серце гупає в грудях.
Останнє, що він пам’ятає, — мед, так багато меду наповнює його легені й тягне вниз, на дно Беззоряного моря.
Але він не на дні Беззоряного моря.
Він живий. Він тут.
Хай би де було це тут.
Здається, він рухається. Поверхня під ним тверда, але все навколо коливається. Навкруги лежать клаптики паперу й шматочки стрічок, а щось липке під пальцями — мед. Світло тьмяне, але тут, напевно, є свічки. Він не знає, де опинився.
Хлопець намагається підвестися, та натомість падає, і хтось підхоплює його.
Закарі й Доріан дивляться одне на одного із зачудованою недовірою.
У жодного з них немає слів жодною мовою для цієї миті в історії.
Закарі починає сміятися, а Доріан нахиляється і всотує сміх з його вуст, переплітає його зі своїм — між ними не залишається нічого: ані відстані, ані слів, навіть долі й часу для складних речей. Саме тут ми й залишимо їх у довгоочікуваному поцілунку над Беззоряним морем, переплетених у порятунку, бажанні й на застарілих мапах.
Але історія тут не закінчується.
Їхня історія лише починається.
І жодна історія по-справжньому не закінчується, поки її розповідають.
За стінами колишньої бібліотеки хтось нещодавно залишив блакитну машину. На досі теплому капоті спить рудий кіт. Чоловік у твідовому костюмі сперся на машину, гортаючи бірюзовий щоденник, хоча світить йому для читання лише місяць.
Біля стіни цегляного будинку дівчина в замалій для неї шкільній формі зводиться навшпиньки, зазираючи у вікно. Ніхто з них не помічає жінки, яка наближається між деревами, але зірки бачать її, їх світло яскраво мерехтить на її короні. Вона завжди знала, що ця ніч настане.
Протягом століть і життів вона завжди це знала. Єдине запитання було: «Як сюди дістатися?»
Жінка в короні заклякає в нерухомій темряві, спостерігаючи за чоловіком, який читає.
Потім її увагу привертають небеса. Вона тягнеться рукою до зірок. На її долоні лежить карта. Жінка підіймає її до нічного неба, показуючи місяцеві й зіркам, майстерно привертаючи їх увагу.
На карті є порожнина. Кінець.
Жінка перевертає карту. Яскрава пляма. Початок.
Вона ще раз перевертає карту, і та розсипається в пальцях на золотий порошок.
Жінка вклоняється. Корона не падає з голови, але сповзає. Вона поправляє її і знову дивиться на землю, повертаючись до своєї історії.
Діставшись машини, жінка тремтить у вечірній сукні без рукавів.
— Я не змінилася, — каже Мірабель Хранителеві. — Не думала, що буде так холодно. Давно чекаєш?
Вона вимагає не однієї, а безлічі історій
Хранитель знімає свій твідовий піджак і загортає в нього її плечі.
— Недовго, — запевняє він, адже кілька годин не порівняти з тим часом, протягом якого вони чекала цієї миті.
— Вона ще не відчинила, правда? — запитує Мірабель, дивлячись на цегляну будівлю.
— Ні, але незабаром відчинить. Вона вже вирішила. Залишила ось це. — Він простягає яскраво-бірюзовий щоденник. Натискає
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беззоряне море, Ерін Моргенштерн», після закриття браузера.
