Читати книгу - "Леді Вольфрам , Анна Стоун"

– Ці люди – шпигуни Мерліна, ти не могла цього не знати! Знаєш, Радо, у мене була своя вигода у всій цій справі! Великий герцог уже давно не давав їм серйозних завдань! Тож я доручив їм дещо довідатися!

- І що ж це?

- Мені треба знати, що зараз в Рамплурі!

Подивившись на нього, Рада не стала це ніяк коментувати. Перевівши погляд на вікно, вона подивилася на вулицю. Дівчина простежила, як з дерева на землю впав золотий листок. Вже закінчувалася осінь, а вона все ще тут.

- Ти як думаєш, війна торкнеться герцогства? - поцікавилася дівчина через кілька хвилин, не відриваючи погляду від вікна.

– Це знає лише Мерлін! Сподіваюсь, що ні! – відповів Альбрехт.

- У мене розболілася голова! Я, мабуть, приляжу! Ти заходь, якщо хочеш, увечері! - сказала Рада, повернувшись до нього

- Добре! Відпочивай! Побачимося за вечерею! - відповів хлопець і розвернувся, щоб йти. Але раптом він обернувся, наче щось згадав. - А я впевнений, що ти будеш щаслива і прокляття тобі не завадить!

Після цих слів Альбрехт пішов, залишивши Раду знову саму. Підійшовши до дверей, вона зачинила їх на замок. Розпустивши волосся, дівчина посміхнулася: «Так краще».

 Не роздягаючись, вона лягла на ліжко та заплющила очі. За десять хвилин, несподівано для себе, Рада заснула. Переживання виснажили її, і дівчина проспала майже до вечері. Прокинувшись, вона зрозуміла, що спати їй вже не хочеться.