Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Проте справа Максим'яка не дає Зоні спокійно полежати. Якщо вона сьогодні не вручить відомого матеріалу Чуйгукові, то завтра на судовому засіданні він зможе обернутися вістрям проти нас.

Встала.

Одягла свій парадний чорний костюм-фрак, що облягав її фігуру, наче лаковий листок. Шапочка-точок з блискучого чорного пір'я, білі шкіряні рукавички з чорними прожилками, біла маркізетова в чорну горошинку блузка творили приємну гармонійну цілість.

Зоня Річинська вміла одягатись, як на сцені, відповідно до ролі, яку їй потрібно було зіграти в житті.

За старою звичкою Зоня не подзвонила, а відімкнула канцелярію своїм ключем.

Чуйгук сидів у своєму кріслі за столом. Гостро, мов при блискавці, очі схопили його постать. Наче все на місці. Навіть краватка на ньому така сама, що й учора. Ця деталь викликала ілюзійне враження, що… нічого не змінилося в канцелярії.

Проте, коли Чуйгук підвів голову, щоб відповісти на її привітання, Зоня перелякалася. За столом сиділа не людина, а купа глини в лахмітті. Лице його за одну ніч обвисло й посіріло так, що змінило свій рисунок.

«І це називається мужчина!»

Ох, взяти б цю купу глини на велетенську лопату і викинути б разом з лахміттям за двері, а самій сісти в його крісло!

О, з неофітським завзяттям взялася б вона за справи і як блискуче повела б їх! А з яким знанням справи і людської психології виступила б завтра на процесі Максим'яка! Була б то не оборона, а прем'єра в першорядному театрі!

— Ну, і як? — спитала без іронії, але й без співчуття, оглядаючись, де б їй присісти.

— Леся настоює на розлученні, — відповів, ховаючи очі. Складалося враження, що ця баба в штанях готова вибухнути плачем.

— А як з дітьми? Як же вона гадає позбавити їх батька? Вона така побожна, така патріархальна. А крім того, про яке розлучення може бути мова, коли ви обоє католики? Сепарація хіба…

Зоня примостилася поверх купки газет у кріслі. Заклавши за своїм звичаєм ногу на ногу, всадила цигарку в кут рота і стала нишпорити в сумці за запальничкою.

За нормальних умов пан меценас підбіг би з сірниками. Тепер, видно, не обходив його весь світ поза його жінкою і дітьми.

— Моя родина, моя жінка і діти — для мене все. Цілий світ. Я згоден на всякі жертви, аби тільки утримати їх при собі.

«Той кретин припускає, що я прийшла сюди пред'являти йому свої претензії. Фу, як гидко!»

— Не будьте смішні, — нарешті запалює цигарку, — і візьміть себе трохи в руки. Я не прийшла сюди розбивати вашу святу родину. Хочу вам лише сказати, що у шухляді мого стола є додаткові матеріали до справи Максим'яка, з якими вам треба ще сьогодні познайомитись, у всякому разі, перед судовим засіданням. Виявляється, що його теща… Але ви мене не слухаєте? Що з вами, меценасе? Занурте голову у холодну воду… завтра вам треба виступати на суді! Меценасе, опам'ятайтеся, чуєте?

— Чую…

— Нічого ви не чуєте. Беріть, до чорта, блокнот і нотуйте, що вам потрібно зробити. Пишіть:

1. Познайомитись з додатковими матеріалами у справі Максим'яка.

2. Переговорити з Кубішталем.

3. Викликати телеграфом Михальчука з Залісся і… — урвала посеред речення. Помітила, що Чуйгук перестав писати. Розізлилася, відчинила друкарську машинку, заклала фірменний бланк і енергійно почала писати:

СВІДОЦТВО

Видане в тому, що панна Зоня Річинська працювала в мене на посаді секретаря-помічника. Свої обов'язки виконувала чесно і сумлінно. Самостійно вела канцелярію, тому можу панну Зоню Річинську рекомендувати як висококваліфіковану особу для самостійної роботи. З моєї канцелярії звільняється за власним бажанням.

Василь Чуйгук, адвокат

— Підпишіть і поставте печатку, — поклала папірець перед ним, притримуючи його двома пальцями.

Чуйгук, ледве кинувши очима на заголовок, підписався, вийняв печатку, механічно хукнув на неї і поклав біля підпису синяво-водянисту пляму.

— Так, — сказала Зоня замість нього.

Чуйгук відчинив сейф, вийняв звідтіль дві пачки паперових однозлотівок і без життя, як робот, відсунув їх Зоні.

«Цей ідіот навіть не усвідомлює, яке хамство дозволяє собі. Ех, з якою насолодою подерла б ці папірці на його очах, якби… вони не були такі крайньо потрібні…»

— Зараз зробимо обрахунок, пане шефе. — Її фальшивий спокій аж бринів від іронії. — Отже, основна платня на вересень 180. Дивіденд від Шенфельда — 93. Так? Зворот за канцелярійне приладдя — 1,75. Разом, — підсумувала на папері, — 274,75. А що ви мені тут тичете? Я зараз, — скинула рукавички і вправно, мовби професійний касир, відрахувала собі 275 злотих, здавши йому 25 сотиків.

— Сховайте решту. Гроші тепер вам придадуться… — не певна, чи до нього дійшов її натяк.

Чуйгук повернув вухо до Зоні, як людина, яка недочуває.

Зоня підсвідомо підвищила голос.

— Кажу, тепер вам знову буде важко з грошима. Чи ви бодай здаєте собі справу, пане меценасе, що з моїм відходом від вас почнеться і повільний захід щасливої зірки вашої канцелярії? — не могла відмовити собі в приємності, щоб цього не сказати йому.

Дивився на неї, либонь, не помічаючи її. Був крайньо апатичний.

— Для мене тепер це не має значення. Моя родина — єдине, що може ще мати якийсь сенс у моїм житті.

— Дуже гарно, що у вас так розгорілися родинні інстинкти, але не забувайте, що ваші діточки схочуть гамати…

Не мав охоти чи сили розмовляти з нею.

Настільний календар показував учорашню дату. Зоня зірвала аркушик, зім'яла і викинула до коша з паперами. Потім, не звертаючи найменшої уваги на Чуйгука, що стояв біля вікна, наче вішак[169], повідчиняла шухляди свого письмового стола і стала наводити там порядок.

Верхня шухляда ліворуч мала сліди пудри і пахла малиною всуміш з «Коті». Забрала звідтіль надщерблене дзеркальце і пилочку для нігтів. З середньої шухляди вийняла папери. Деякі з них, як справу Максим'яка, відклала набік. Інші з якоюсь садистичною уподобою рвала розмашисто на чвертки. Папери не вміщувалися в коші, і Зоня втовкала їх рукою, як шатковану капусту.

З останньої шухляди витрусила на газету кришки з булки. Пальцем відлупала кілька сливових кісточок, що прилипли до дна шухляди.

— Здається, все, — зітхнула нещиро. — А тепер хіба… до побачення?

Чуйгук болісно смикнув губами.

— Не дай боже, аби я мав ще бачитись з вами. Ідіть здорові і ніколи не вертайтеся сюди…

Вона з перебільшеною ретельністю натягає останній крик сезону — рукавички з чорними прожилками. В котрійсь хвилині перериває порання біля пальців і приглядається