Читати книгу - "Макбет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Запах твого страху долітає аж до мене, Олафсоне. А ви чуєте запах його страху, начальнику?
Макбет позіхнув.
— Мені важко пригадати запах страху, Сейтоне, — сказав він і сильно потер обличчя. Макбет задрімав, і йому примарилось, ніби він лежав у ліжку біля Леді, як раптом двері до номера стиха відчинились. На порозі з’явилася постать у плащі та капелюсі, насунутому так низько, що тільки тоді, коли вона зайшла до кімнати, і на неї впало світло, Макбет побачив, що то Банко. На місці одного ока в нього біліла впадина, а зі щоки та з лоба виповзали, звиваючись, хробаки. Макбет засунув руку під куртку, витяг кинджал із подвійної наплічної кобури і метнув. Кинджал встромився Банко в чоло з таким м’яким стуком, ніби лобну кістку вже погризли хробаки. Але привиду це не зупинило — він продовжував наближатися до ліжка. Макбет заверещав і почав сіпати Леді.
— Вона мертва, — сказав привид. — А ти маєш кидати срібний кинджал, а не сталевий. — То вже був не голос Банко. То був…
Голова Банко випала з-під капелюха, гепнулась на підлогу й закотилася під ліжко, а з-під капелюха на Макбета глянуло лице Сейтона і засміялось.
— Що тобі треба? — прошепотів Макбет.
— Те, що треба вам, сер. Я хочу подарувати вам обом дитину. Поглянь, вона вже чекає на мене.
— Ти здурів, Сейтоне.
— Правду кажу вам. І за це мені багато не треба.
— Вона мертва. Йди геть.
— Ми всі мертві. Зробіть це зараз, посійте своє насіння. Якщо ви цього не зробите, то я посію своє.
— Забирайся геть!
— Відсунься, Макбете. Я візьму її так, як Дафф взяв Мереді…
Другий кинджал поцілив Сейтону в роззявлений рот. Він стиснув зуби, вхопив руків’я, відгриз його й подав назад Макбету. А потім показав йому свого розрізаного язика і зареготав.
— По радіо ще нічого не транслювали?
Макбет сіпнувся. То крикнув Сейтон.
— Нічого, — відповів Макбет, потираючи очі і збільшуючи гучність. — До сходу сонця ще двадцять хвилин.
Він поглянув на тоненьку білу лінію порошку на дзеркалі, яке поклав перед собою на повсть столу для рулетки. Побачив у дзеркалі своє відображення. Смуга порошку на блискучій поверхні перетинала його обличчя, немов шрам.
— А опісля ми що, дійсно уб’ємо хлопця? — запитав Олафсон.
— Так, Олафсоне! — крикнув Сейтон у відповідь. — Ми ж чоловіки, а не шмаркачі!
— Але ж… що буде потім? Тоді ми не матимемо козирів для переговорів.
— Ти мені явно когось нагадуєш, Олафсоне, — зареготав згори Сейтон.
— Нам нема чого боятись, — озвався Макбет.
— А чому, сер?
— Не народилася ще та людина, яка зможе мене вбити. Геката пообіцяв, що я буду старшим комісаром, допоки за мною не приїде «Берта». Можна ставитися до Гекати по-різному, але слово своє він тримає. Тому розслабся і не хвилюйся. Тортел неодмінно піде на поступки. — Макбет поглянув на Касі, який мовчки сидів спиною до палі, дивлячись поперед себе у простір. — Що там видно, Сейтоне?
— Біля «Берти» зібралися люди. Схоже, то поліцейські та цивільні. У них кілька автоматів, кілька гвинтівок та дробовиків. Якщо вони спробують напасти на нас із цією зброєю, то значних проблем не виникне.
— А людей у сірих пальтах не видно?
— У сірих пальтах? Ні.
— А в твоєму секторі, Олафсоне?
— Тут теж не видно, сер.
Але Макбет знав, що вони — там. Вони оберігають його.
— Ти знаєш, хто такий Тифон, Сейтоне?
— Ні. Хто це?
— Один грек. Мені про нього Леді розповідала. А потім я в книжці подивився. Була така собі Еос, богиня ранкової зорі, яка викрала собі молодого коханця, вродливого простого хлопця на ім’я Тифон. Попросила свого начальника Зевса, щоб той зробив його безсмертним, як і вона. Тифон не просив собі безсмертя, йому те безсмертя просто нав’язали. Але богиня забула попросити Зевса дати хлопцеві вічну молодість. Второпав, Сейтоне?
— Може, і второпав, та не розумію, куди ви хилите, сер.
— Все щезає, всі довкола вмирають, а Тифон продовжує гнити — старий і самотній. Він нічого не набув, навпаки — опинився в тюрмі, і його вічне життя стало для нього прокляттям.
Макбет підвівся так швидко, що у нього запаморочилося в голові. Похмурий настрій — це просто похмілля після прийому дурману. Під його ногами лежало місто, і невдовзі воно буде невідворотно належати йому, тільки йому — і тоді він зможе задовольняти будь-яку свою примху. Тоді все, про що він буде думати, — це примхи та розваги. Примхи та розваги.
Дафф провів пальцем по тріщині в передній частині низького п’єдесталу, на якому стояла «Берта». Почувся голос Малкольма:
— Вибачте, дайте пройти!
Він підвів очі й побачив, як крізь натовп до вершечка сходів пробирається Малкольм.
— Ви теж чули? — спитав він, зводячи подих.
— Так, — відповіла Кетнесс. — Мені здалося, що обвалиться дах. Схоже на якийсь експериментальний підземний вибух.
— Або на землетрус, — додав Дафф, показуючи на тріщину в п’єдесталі.
— Здається, добровольців прийшло більше, ніж я розраховував, — сказав Малкольм, обводячи поглядом людей, які зібралися біля підніжжя сходів за барикадою з поліцейських авто та великої пожежної машини. — Всі ці люди пожежники та поліцейські?
— Hi. — Ці слова належали чоловікові, який саме піднімався сходами. Макольм поглянув на його чорну уніформу.
— Капітан ВМС?
— Лоцман, — відповів чоловічок. — Фред Ціглер.
— А що ви тут робите, лоцмане?
— Учора ввечері я почув по радіо Кайта, зателефонував знайомим і дізнався про те, що тут має відбутися. Скажіть, чим я зможу вам допомогти?
— Маєте зброю?
— Ні.
— Стріляти вмієте?
— Я десять років прослужив у морській піхоті.
— Добре. Підійдіть до отого чоловіка в поліцейській формі, і він видасть вам гвинтівку.
— Дякую, — Лоцман приклав три пальці до козирка свого кашкета і відійшов.
— А що каже Тортел? — поцікавився Дафф.
— Столичну владу було поінформовано про заручника, — відповів Малкольм. — Однак вони не зможуть допомогти нам, допоки сьогодні вдень не буде виписаний ордер на арешт.
— Господи, та що ж вони собі думають! Над життям людей нависла небезпека.
— Річ у тім, що небезпека нависла над життям однієї людини. А, згідно із законом, цього недостатньо для втручання федеральної влади, якщо такого втручання не запросить сам старший комісар.
— Чортові політикани! А де зараз Тортел? — спитав Дафф, уп’явшись очима у схід. Над краєчком гори бліде блакитне небо ставало дедалі червонішим.
— Він подався до радіостудії, — відповіла Кетнесс.
— Збирається оголосити надзвичайний стан, — додав Малкольм. — Маємо атакувати Макбета негайно, допоки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Макбет», після закриття браузера.