Читати книгу - "Ловець снів"

Поки все це відбувалось — і поки зрадник Овен Андергілл віддалявся від них, — Курц і Фредді Джонсон стояли на командному посту (тільки тепер, думав Фредді, це знову був звичайний «Віннебаґо», відчуття сили й значущості зникло) і кидали гральні карти до кашкета.

Курц, який остаточно позбувся телепатії, але, як завжди, тонко відчував своїх підлеглих — те, що його команда скоротилася до однієї людини, не мало ніякого значення, — подивився на Фредді і сказав:

— Поспішай повільно, салаго… Добра та пилка, яка гостра.

— Так, босе, — не надто натхненно погодився Фредді.

Курц підкинув винову двійку; карта пролетіла в повітрі та опустилася в кашкет. Курц зрадів, як дитина, і хотів повторити трюк, але тут у двері «Віннебаґо» постукали. Фредді розвернувся в тому напрямку, але Курц припечатав його до місця грізним поглядом. Фредді повернувся назад і став дивитись, як Курц клацає чергову карту. Ця почала політ добре, але в повітрі трохи змістилась і приземлилась на козирок кашкета. Курц стиха буркнув щось невдоволене й кивнув на двері. Фредді, подумки подякувавши Богові, пішов відчиняти.

На верхній сходинці стояла Джоселін Макевой, одна з двох жінок у «Долині Імперіал». Говорила вона з м’яким акцентом вихідця з теннесійського села, обличчя під короткою зачіскою мало холодний і нерухомий вигляд, мов камінь. Вона тримала за ремінь нестатутний ізраїльський автомат. Фредді здивувався, звідки в неї така зброя, але потім вирішив, що це не важливо. За останню годину багато речей перестали мати значення.

— Джосс, — сказав Фредді. — Що привело сюди погану дівчинку?

— Привела двох заражених Ріплі, як було наказано.

З лісу долинули нові постріли, й очі жінки ледь помітно рушили в тому напрямку. Їй хотілося повернутися на другий бік дороги, хотілося набити повний ягдташ, поки дичина не розбіглася. Фредді знав, що вона відчуває.

— Заводь їх, красуне, — сказав Курц. Він досі стояв над кашкетом, який лежав на підлозі (де ще можна було розрізнити сліди крові Мелроуза, третього помічника кухаря), і тримав у руці колоду карт, але очі його світилися цікавістю. — Подивимось, кого ти вполювала.

Джоселін смикнула автоматом. Унизу сходів чоловічий голос вимовив:

- Іди, блядь, нагору. І не змушуй мене повторювати.

Першим повз Джоселін ступив високий і дуже чорний чоловік з глибокими подряпинами на щоці й на шиї. В обох подряпинах кишів Ріплі, складки на лобі теж були забиті рослинністю. Фредді знав це обличчя, але не знав імені. Старий, звичайно, знав усе. Фредді припускав, що Курц пам’ятав імена всіх людей, якими будь-коли командував, і живих, і вже мертвих.

— Кембрі! — вигукнув Курц, і очі його засяяли ще яскравіше. Він кинув карти до кашкета, підійшов до Кембрі, ніби хотів потиснути йому руку, але в останню секунду передумав і замість цього віддав честь. Джин Кембрі не відповів на привітання. Він здавався пригніченим і розгубленим. — Ласкаво просимо до Американської Ліги Справедливості[172].

— Його впіймали, коли він бігав по лісі з в’язнями, яких повинен був вартувати, — повідомила Джоселін Макевой. На обличчі її не здригнувся жоден мускул, але голос видавав зневагу.

— Ну то й що? — запитав Кембрі й подивився на Курца. — Ти все одно збирався мене вбити. Вбити всіх нас. І можеш не обманювати, я читаю це у твоїх думках.

Курц і бровою не повів. Він потер руки й приязно усміхнувся до Кембрі.

— Якщо постараєшся для мене, я, можливо, зміню рішення. Серцям трапляється розбиватись, а рішенням змінюватись, хвала Господу. Хто ще в тебе є для мене, Джосс?

На другу фігуру Фредді вирячився з подивом. І з задоволенням. На його скромну думку, Ріплі не міг знайти кращого прихистку. Цього сучого сина ніхто не любив.

— Сер… бос… я не знаю, навіщо мене сюди привели… Я чесно переслідував в’язнів, коли ця… ця… вибачте, але я повинен це сказати: коли ця настирлива курва витягла мене з зони проведення операції і…

— Він біг з ними, — з нудьгою вимовила Макевой. — Біг з ними, заражений по саму сраку.

— Брехня! — вигукнув чоловік у дверях. — Брехня та й годі! Я абсолютно чистий! На сто відсотків…

Макевой зірвала з нього вовняну в’язану шапочку. Поріділе світле волосся стало набагато густішим і набуло червонуватого відтінку.

— Я можу пояснити, сер, — сказав Арчі Перлмуттер. Голос його затремтів. — Я… розумієте… — Він зовсім знітився й замовк.

Курц прямо весь світився від задоволення, але знову начепив респіратор — вони вже всі були в масках, — і той надав його привітній усмішці доволі загрозливого вигляду, виразу педофіла, який кличе до себе на тортик маленького хлопчика.

— Усе буде гаразд, Перлі, — обнадійливо вимовив Курц. — Ми просто покатаємось, от і все. Нам потрібно декого знайти. Ти знаєш цю людину.

— Овен Андергілл, — прошепотів Перлмуттер.

— Так, салаго. — Курц кивнув і повернувся до Джоселін. — Принеси цьому солдатові його планшетку, Макевой. Я впевнений, йому покращає, тільки-но він візьме до рук свою цяцьку. Потім повертайся до полювання. Бачу, бачу, тобі кортить продовжити.

— Так, босе.

— Тільки спочатку дивись — цього трюку я навчився в Канзасі.

Курц підкинув у повітря колоду карт. Божевільний крижаний вітер, який дув крізь відчинені двері, безладно розметав карти на всі боки, і лиш одна приземлилася прямо в кашкет, але це був виновий туз.

7

Сірий тримав меню й вивчав список страв: м’ясний рулет, різаний буряк, смажене курча, шоколадне суфле — з цікавістю, але майже нічого не розуміючи. Джонсі зрозумів: річ не тільки в тому, що він не знав, які на смак ці страви, Сірий узагалі не знав, що таке той смак . Та й звідки йому? Якщо розібратися, Сірий — це не що інше як гриб із високим IQ.

Підійшла офіціантка з нерухомою скелею попелясто-русявого волосся на голові. На її значних розмірів грудях губився значок: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО «ДАЙЗАРТС», Я ВАША ОФІЦІАНТКА ДАРЛІН».

— Привіт, дорогенький, що будемо їсти?

— Будь ласка, яєчню і бекон. Тільки щоб він був добре просмажений, не дуже соковитий.

— Тост?

— Краще мильце.

Вона підняла брови і подивилася на нього поверх блокнота. За спиною в неї, біля стійки, патрульний їв якийсь бутерброд, з якого падали крихти, і балакав із кухарем.

— Пробачте, я хотів сказати — милиці.

Брови піднялися ще вище. Її запитання було очевидним, горіло на передньому краєчку її мозку, як неоновий знак у вітрині магазину: цей хлопець заїкуватий чи знущається?

Джонсі, який із посмішкою спостерігав