Читати книгу - "Чвара королів"

крилами і причепився кігтями до одвірку під аркою. Інші двоє розбіглися підлогою, шкрябаючи кінчиками крил по мармурі. — Раніше Семицарство було схоже на халазар мого Дрого — сто тисяч як один, з’єднані разом його силою. Тепер вони розбиті на друзки так само, як халазар після смерті мого хала.

— Князі завжди воюють між собою. Скажіть, хто переміг, і я скажу, на що зверне справа. Семицарство, халісі, не впаде вам до рук, наче сім спілих бросквин. Вам знадобиться флот кораблів, золото, військо, союзники…

— Я знаю. — Вона узяла його руки в свої та вдивилася у темні підозріливі очі. «Інколи він думає, що я — його дитина, яку він мусить захищати. Інколи бачить мене як жінку, яку хотів би взяти до ліжка. Та чи буваю я для нього королевою, хоча б іноді?» — Я вже не та злякана дівчинка, що ви зустріли у Пентосі. Так, я бачила усього п’ятнадцять днів своїх іменин… але я, Джорагу, така ж стара, як баби-дошхалін і така ж юна, як мої дракони. Я виносила дитя, спалила хала, перетнула червону пустелю та Дотракійське море. Моя кров — то кров дракона.

— Так само, як вашого брата, — відповів він уперто.

— Але я не Візерис.

— Так, ви не Візерис, — погодився він. — Гадаю, ви маєте в собі більше від Раегара. Але ж і Раегар був не вічний. Роберт довів це на Тризубі. Він убив дракона простим келепом. Виходить, дракони смертні.

— Так, дракони смертні. — Вона звелася навшпиньки і легенько поцілувала його у неголену щоку. — Але й убивці драконів теж смертні.

Бран IV

Мейра сторожко рухалася по колу, сітка висіла в неї з лівиці, а правиця тримала напоготові тонку жаб’ячу сандолю — списа з трьома вістрями. Літо стежив за нею золотими очима, повертався, високо та міцно нашорошивши хвоста. Стежив, дивився…

— Гей! — закричала дівчина, викидаючи уперед сандолю.

Вовк ковзнув ліворуч і стрибнув, перш ніж вона встигла забрати до себе зброю. Мейра жбурнула сітку, яка розгорнулася у повітрі перед нею, і стрибок Літа заніс його просто в тенета. Вовк вдарився дівчині у груди та збив її на спину, але й сітку потяг за собою. Сандоля відлетіла геть, обертаючись; падіння Мейри пом’якшила волога трава, та все ж таки подих їй вибило з грудей з гучним «Ух!». Скоцюблена вовча постать опинилася згори.

Бран затюгукав:

— Ти програла!

— Вона перемогла, — зауважив її брат Йоджен. — Літо заплутався.

Тепер Бран побачив, що він має рацію. Борсаючись та гиркаючи у сітці, намагаючись з неї вирватися, Літо тільки заплутував себе дедалі гірше. Прогризти шлях на волю він теж не міг.

— Випусти його!

Дівчина Тросків зі сміхом обійняла спійманого вовка і покотилася разом з ним травою. Літо заскавучав, смикаючи заплутаними ногами. Мейра стала навколішки, розмотала плутанину, смикнула за куточок, потягла там і тут, і раптом лютововк підскочив, вільний.

— Літо, до мене! — Бран розчепірив руки.

— Дивися, — мовив він, і вмить вовк врізався у нього кулею хутра. Бран щосили вчепився у звіра, а той потяг його травою. Вони боролися, качалися, хапали один одного — один з гарчанням та скавучанням, інший зі сміхом. Зрештою згори опинився Бран, а заляпаний болотом лютововк — знизу.

— Гарний вовчик, — задихано вимовив Бран. Вовк лизнув йому вухо.

Мейра хитнула головою.

— Невже він ніколи не лютує?

— На мене — ніколи. Бран вхопив вовка за вуха, Літо сердито клацнув на нього зубами, але то все одно була гра. — Іноді він мені одяг рве, але крові не пускав ніколи.

— Твоєї крові. Але якби минув мою сітку…

— Тебе б він не зачепив. Він знає, що ти мені до вподоби.

Усі князі та лицарі поїхали геть за день чи два після свята обжинків, але Троски лишилися і стали нерозлучними Брановими супутниками. Йоджен завжди був такий врочисто-похмурий, що Стара Мамка звала його «дідусиком», зате Мейра нагадувала Бранові його сестру Ар’ю: ніколи не боялася забруднитися, вміла битися, бігати і кидати незгірш хлопчака. Мейра, щоправда, була старша за Ар’ю — майже шістнадцять років, уже доросла жінка. Власне, вони обоє були старші за Брана, хоча і в того нарешті минули дев’яті іменини. Але ніколи не поводилися з ним як з дитиною.

— От якби ж ви, а не Вальдери, були нашими вихованцями.

Він почав пробиратися до найближчого дерева. Болісно було дивитися, як він повзе та звивається, але коли Мейра рушила підняти його, Бран заперечив:

— Ні, не допомагай.

Він котився, щосили штовхався руками, відкидався назад і знову рушав уперед, аж поки не сів спиною до стовбура високого в’язу.

— Ось бачиш, я ж казав.

Літо вклався поруч з головою на Бранових колінах.

— Вперше бачу когось, хто вміє битися сіткою, — мовив Бран до Мейри, чухаючи лютововка за вухами. — Це вас майстер-мечник навчив її кидати?

— Мене батько навчив. У Сіроводці ми не маємо лицарів. Ані майстра-мечника, ані маестра.

— Хто ж порає ваших круків?

Вона всміхнулася.

— Круки не можуть знайти Сіроводець. Так само, як вороги.

— Це чому?

— Бо він не стоїть на місці, — відповіла дівчина.

Бран ніколи не чув про замок, який би рухався. Він глипнув на неї здивовано, та не зміг сказати, чи вона дражниться, а чи каже правду.

— От би подивитися. Як гадаєш, твій пан батько дозволить мені приїхати, коли війна скінчиться?

— Вам будуть дуже раді, мій принце. Хоч після війни, а хоч би й просто зараз.

— Просто зараз? — Бран всеньке життя прожив у Зимосічі й прагнув понад усе побачити далекі місця. — Я спитаю пана Родріка, коли він повернеться.

Старий лицар відбув на схід, щоб замирити чвару, яка там виникла. Її почав байстрюк Руза Болтона, коли взяв у полон пані Роголіс, що саме поверталася з обжинків. Він одружився з нею того ж самого вечора, хоча годився їй у сини. Опісля її замок захопив князь Мандерлі — він писав, що для того, аби захистити маєтності Роголісів від Болтонів, але пан Родрік розгнівався на нього майже так само, як на байстрюка.

— Пан Родрік, може, й дозволить мені поїхати. А от маестер Лювин — ніколи.

Йоджен Троск сидів, схрестивши ноги, під оберіг-деревом і дивився на нього похмурими очима.

— Тобі незле