Читати книгу - "Точка Обману"

І врешті опинилася на свободі.

Перекручуючись і обертаючись у теплій водянистій темряві, Рейчел відчула, як починають боліти її легені, вимагаючи повітря. Вибирайся на поверхню! Вона обдивилася довкола, шукаючи світла, але не побачила нічого. її світ був однаковим у всіх напрямках. Чорна темрява. Відсутність тяжіння. Незрозуміло, де верх, а де низ.

І цієї моторошної миті Рейчел усвідомила, що і гадки не має, куди плисти.

А за тисячу футів під нею тонучий гелікоптер «кайова» зігнувся і зібгався під безжальним тиском води, як дитяча іграшка. П’ятнадцять потужних протитанкових ракет «хелфаєр» ще витримували страшну вагу, що на них тиснула, але довго так тривати не могло.

За сто футів над океанським дном потужний мегаплюм підхопив рештки вертольота, засмоктав їх униз і кинув на розжарену кору магматичного купола. Як у сірниковій коробці, де один сірник підпалює решту, ракети «хелфаєр» вибухнули і пробили в магматичному куполі зяючу діру.

Випливши на поверхню за ковтком повітря, а потім знову у відчаї пірнувши, Майкл Толланд завис на глибині п’ятнадцять футів, вдивляючись у темну воду. І якраз тоді вибухнули ракети на гелікоптері. Сліпучо-білий спалах рвонув догори й освітив моторошну вражаючу картину — цей стоп-кадр запам’ятався океанографу на все життя.

За десять футів під ним у товщі води бовталася Рейчел Секстон — як ганчір’яна лялька на ниточці. А під нею на дно каменем ішов «Тритон» з розчиненим люком. Акули, що перебували в цьому районі, враз кинулися навтьоки, відчувши неминучу катастрофу, яка ось-ось мала грянути.

Побачивши Рейчел, Толланд зрадів, але радість швидко змінилася усвідомленням того, що невдовзі мало статися. Запам’ятавши положення Рейчел перед тим, як спалах вибуху згас, він щосили пірнув униз, несамовито вгрібаючись руками у воду.

А на глибині багатьох тисяч футів розтрощена кора магматичного купола розлетілася навсібіч, і підводний вулкан вибухнув, вивергнувши в море стовп розжареної магми, температура якої сягала тисячі двохсот градусів за Цельсієм. Розпечена лава вмить випарувала всю воду довкола себе і кинула догори величезний стовп пари, який рвонув до поверхні вздовж центральної осі мегаплюму. Підкорюючись тим самим законам, що й торнадо, вертикальне переміщення енергії пари урівноважувалося спіраллю води, яка обкручувалася навколо цього парового стовпа, несучи енергію в протилежному напрямку.

Обертаючись униз по спіралі довкола цієї газоподібної колони, що піднімалася догори, океанічні течії пришвидшувалися і посилювалися. Пара, що виривалася на поверхню, створювала у воді гігантську ділянку вакууму, що всмоктував униз мільйони літрів морської води, які входили в контакт з розпеченою магмою. Нова вода, торкнувшись дна, теж перетворювалася на пару і теж потребувала «маршруту втечі». У вигляді пари вона входила в газоподібну колону і мчала догори, витягуючи під себе нові й нові маси води. І що більше води всмоктувалося вниз, то потужнішим ставав вир. Коловорот ширився, видовжувався і щосекунди ставав дедалі сильнішим, а його верхній край невпинно наближався до поверхні.

Так утворилася океанська чорна діра.

Рейчел почувалася, як дитина в утробі матері. Спекотна й волога темрява огортала її. Думки сплуталися. Вдихнути повітря. Але вона подолала дихальний рефлекс. Спалах світла, який вона щойно бачила, міг прийти тільки з поверхні, але ж він здавався таким далеким... Може, то оптичний обман. Вибирайся на поверхню! І Рейчел кволо попливла у тому напрямку, де побачила світло. Ось вона знову побачила його, цього разу — далеке й лячне червонувате світіння. Що то, рожеве світанкове сонце? Вона стала завзято гребти в його напрямку.

Чиясь рука схопила її за литку.

Рейчел скрикнула під водою — і випустила з легенів залишок повітря.

Рука потягнула її назад, потім обкрутила і показала у зворотному напрямку. Рейчел відчула на своїй руці вже знайому хватку. То був Майкл Толланд, він тягнув її разом із собою в протилежному напрямку.

Розум Рейчел казав їй, що Майкл тягне її донизу. Та серце підказувало, що він знає, що робить.

Штовхайся ногами, знову почула вона голос матері.

І Рейчел щосили відштовхнулася.

130

Витягнувши Рейчел на поверхню, Толланд збагнув, що це кінець. Магматичний купол вибухнув. Щойно вершок виру сягне поверхні, гігантський підводний смерч почне тягнути все на дно. Дивно, але світ навколо нього зовсім не нагадував той тихий ранок, який іще кільканадцять секунд тому він бачив навкруги. З оглушливим шумом на нього накинувся вітер, немов, поки він був під водою, розпочався сильний шторм.

Від браку кисню у Толланда йшла обертом голова. Він спробував підтримувати Рейчел у воді, але щось тягнуло її з його рук. Течія! Толланд намагався втриматися, але невидима сила смикнула ще сильніше, загрожуючи відірвати від нього Рейчел. Раптом його хватка ослабла і Рейчел вислизнула з його рук — але догори!

Толланд спантеличено дивився, як тіло Рейчел піднімалося з води.

А угорі над ними висів літак берегової охорони «оспрі» з поворотними гвинтами. Двадцять хвилин тому берегова охорона отримала повідомлення про вибух у морі. Втративши зв’язок з гелікоптером «дельфін», який мав бути саме в тому районі, берегова охорона побоювалася, що сталася катастрофа. Увівши в навігаційну систему останні координати гелікоптера, вони вилетіли на пошуки, сподіваючись на краще.

Приблизно за милю від освітленої «Гої» рятувальники помітили охоплені вогнем уламки, які несло течією. Уламки були схожі на залишки моторного човна. Поблизу у воді борсався чоловік і несамовито вимахував руками. Рятувальники затягнули його на літак. Чоловік був повністю голий — за винятком однієї ноги, обмотаної липкою стрічкою.

Зморений Толланд поглянув угору, на черево літака, що здіймав оглушливі пориви вітру. Коли Рейчел на тросі підтягнули до дверей, кілька рук ухопили її і втягнули всередину. Спостерігаючи за порятунком Рейчел, Толланд помітив знайомого чоловіка, що сидів навпочіпки у дверному отворі.

«Коркі?! — У Толланда аж серце сіпнулося від радості. — Ти живий!»

Згори знову подали рятувальний трос із кріпленням. Він упав за десять футів від Майкла. Толланд поплив до нього, але раптом відчув, що його починає затягувати вниз коловорот мегаплюму. Океан схопив його своєю безжальною хваткою і не хотів відпускати.

Течія тягнула Толланда донизу. Він щосили опирався, намагаючись залишитися на поверхні, але втома брала гору. «Ти мусиш жити», — хтось сказав йому. Відштовхнувшись ногами, він відчайдушно рвонув до поверхні. Коли його голова з’явилася над водою, трос і досі був поза межами досяжності. А підводна течія ще сильніше тягнула вглиб. Поглянувши вгору, туди, звідки доносилися гуркіт і шалені пориви вітру, Толланд побачив Рейчел. Вона невідривно дивилася на нього, поглядом немов притягуючи до себе.

Чотирма