Читати книгу - "Інститут"

— Думаєте, мені не плювати? — запитав Тім. — Ви вбивали дітей. Якщо існує пекло, вам туди й дорога.

— А ви тим часом, містере Джеймісон, без сумніву, вірите, що потрапите в рай, якщо таке місце існує. І хто-з­на, може, й маєте рацію. Який Бог відвернеться від чоловіка, що кинувся рятувати беззахисних дітей? Якщо дозволите процитувати розіп’ятого Христа, вам відпустять, бо ви не знаєте, що вчинили. — Він викинув цигарку. — Але я поясню. Саме тому я прибув, з дозволу моїх колег. Завдяки вам з Еллісом світ тепер на самогубчій вахті. — Цього разу складне слово прозвучало чисто.

Тім нічого не сказав, просто чекав.

— Перший Інститут, хоч він і називався по-іншому, діяв у нацистській Німеччині.

— І чому це мене не дивує? — мовив Тім.

— А чому ви одразу такий швидкий на осуд? Нацисти відкрили поділ ядра атома раніше за США. Вони створили антибіотики, якими ми користуємося досі. У певному розумінні відкрили сучасну ракетну техніку. А деякі німецькі науковці проводили експерименти екстрасенсорного сприйняття із завзятою допомогою Гітлера. Вони відкрили, майже випадково, що групи обдарованих дітей можуть змушувати певних настирливих осіб — ворогів прогресу, можна сказати — припиняти бути настирливими. Цих дітей цілком використали до 1944 року, бо не було точного методу, жодного наукового способу шукати заміну після того, як вони перетворювалися на, як говорили в Інституті, овочів. Найкорисніший тест прихованих парапсихологічних умінь з’явився пізніше. Знаєте, в чому полягав той тест?

— МНФ. Мозковий нейротрофічний фактор. Люк сказав, що це і є той показник.

— Так, він розумний, знаю. Дуже розумний. Усі причетні до цієї справи тепер шкодують, що взагалі його взяли. У нього навіть МНФ не такий високий.

— Люк, думаю, також шкодує, що ви його взяли. Як і його батьки. Можете продовжити й договорити те, що збиралися.

— Гаразд. Були конференції, до і після Другої світової. Якщо пам’ятаєте хоч трохи історію двадцятого століття, мабуть, знаєте про них.

— Знаю про Ялту, — сказав Тім. — Рузвельт, Черчилль і Сталін зібралися, щоби просто розкроїти між собою світ.

— Так, ця найвідоміша, але найважливіша зустріч відбулася в Ріо-де-Жанейро, і там не було жодних представників влади… хіба що людей, які там зустрілись, і їхніх наступників можна було б назвати тіньовою владою. Вони — ми — знали про німецьких дітей і вирішили шукати інших. До 1950-го ми зрозуміли користь показників МНФ. Було створено Інститути, один за одним, у віддалених місцевостях. Технології покращилися. Вони діяли понад сімдесят років і, за нашими підрахунками, врятували світ від ядерного апокаліпсису більш ніж п’ятсот разів.

— Маячня, — різко відповів Тім. — Це просто смішно.

— Та ні. Я вам розкажу один приклад. Коли діти з Інституту в Мейні вирішили влаштувати повстання, яке, ніби вірус, поширилося на інші Інститути, вони вже були почали працювати над самогубством євангеліста на ім’я Пол Вестін. Завдяки Люку Еллісу цей чоловік досі живий. За десять років він стане найближчим колегою одного джентльмена-християнина, який буде міністром оборони США. Вестін переконає міністра, що війни не уникнути, міністр переконає президента, а той зрештою вирішить завдати превентивного ядерного удару. Усього одна бомба, але вона може штовхнути всі кісточки доміно. Що буде далі, ми передбачити не можемо.

— Ви взагалі не можете знати щось подібне.

— А як, по-вашому, ми відбирали мішені, містере Джеймісон? З капелюха папірці витягували?

— Телепатією, напевно.

Містер Сміт подивився на нього, як терплячий учитель на недолугого учня.

— ТК рухають предмети, а ТП читають думки, але ніхто з них не може передбачати майбутнє. — Він знову дістав сигарету. — Точно не хочете?

Тім похитав головою.

Сміт закурив.

— Діти на кшталт Люка Елліса й Каліші Бенсон трапляються рідко, але є люди, які трапляються ще рідше. Вони цінніші за найцінніші метали. І знаєте, що найкраще? Їхні таланти не згасають з віком і не знищують розум власників.

Тім помітив якийсь рух боковим зором і повернувся. По дорозі підійшов Люк. Згори на пагорбі стояла Енні Леду з дробовиком через руку. З боків її обступали Каліша й Нікі. Сміт поки нікого з них не бачив; він вдивлявся над затягнутою серпанком далечиною в маленьке містечко Дюпрей і блискучу колію, що пробігала через нього.

Тепер Енні проводила більшу частину часу на Катоба-Гілл. Вона була в захваті від дітей, а їм подобалась її компанія. Тім указав на неї, тоді провів у повітрі рукою: стій на позиції. Вона кивнула й залишилася на місці, спостерігати. Сміт досі насолоджувався краєвидом, який і справді тішив око.

— Припустімо, є інший Інститут — дуже маленький, дуже особливий, де все першокласне й найсучасніше. Де немає старих комп’ютерів і трухлявої інфраструктури. Він розташований у цілком безпечному місці. Інші Інститути діяли на територіях, які ми вважали ворожими, але не цей. Там нема тазерів, уколів, покарань. Нема сенсу піддавати резидентів цього особливого Інституту близьким до смерті ураженням, як-от резервуар з водою, щоб допомогти розкрити глибші вміння. Скажімо, він у Швейцарії. Може, й ні, але нехай поки буде. Він точно на нейтральній території, бо багато країн зацікавлені в його утриманні й спокійній діяльності. Дуже багато. Зараз у цьому місці шестеро особливих гостей. Вони вже не діти; на відміну від телепатів і телекінетиків у різних Інститутах, їхні таланти не слабшають і не зникають наприкінці підліткового віку, після двадцяти. Двоє з цих людей навіть уже літні. Їхні показники МНФ не співвідносяться з їхніми дуже особ­ливими вміннями, тому їх надзвичайно важко відшукати. Ми постійно шукаємо заміну, але наразі пошуки припинено, бо в цьому, здається, немає сенсу.

— Що це за люди?

— Прекогніти, — відповів Люк.

Сміт крутнувся від переляку.

— О, привіт, Люку. — Він усміхнувся, але й на крок відступив. Злякався? Тім подумав, що так. — Прекогніти, точно.

— Про що ви? — запитав Тім.

— Про прекогніцію, — сказав Люк. — Людей, які можуть бачити майбутнє.

— Ти ж жартуєш, правда?

— Ні я, ні він не жартуємо, — промовив Сміт. — Тих шістьох можна назвати лінією ВРП[134] — старим акронімом часів холодної війни. Або, якщо хочете бути більш сучасними, вони — наші дрони, що залітають у майбутнє і позначають місця, де почнуться пожежі. Ми зосереджені на тому, щоб зупинити принаймні найбільші. Світ виживає тому, що ми можемо застосовувати ці превентивні заходи. Тисячі дітей померли в процесі, але мільярди врятовано. — Він повернувся до Люка й усміхнувся: — Звісно ж, ти розумієш — це проста дедукція. Наскільки я знаю, ти ще й тямущий математик, тож точно бачиш, яке тут відношення витрат і вигоди. Може, воно тобі не подобається, але ти розумієш.

Енні з двома молодими підопічними знову почали спускатися пагорбом, але цього разу Тім вирішив не вказувати їм зупинитися. Його приголомшило почуте.

— Ні, нехай телепатія, нехай телекінез, але якась прекогніція? Це ж не наука, а циркова фігня!

— Запевняю вас, що ні, — сказав Сміт. — Наші прекогніти знаходили мішені. ТК і ТП, діючи групами задля більшої потужності, знищували їх.

— Прекогніція існує, Тіме, — тихо промовив Люк. — Я ще до того,