Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

до ГУЛАГу. Рузвельт розраховував на гарні повоєнні відносини з СРСР, вважаючи, що радянське керівництво потребуватиме американських позик, щоб відновити його понищену війною економіку та полегшити страждання народу. Знову ж таки, він не міг помилятися більше. З точки зору Сталіна, страждання його народу були невеликою ціною за всесвітній тріумф радянської моделі.

Черчилль вважав, що може довіряти Сталіну, і намагався використовувати зрозумілі для нього терміни, коли висловив пропозицію розділити Балкани. Він запропонував Сталіну 90-відсоткову частку в Румунії, сподіваючись, що це дасть Британії плацдарм і певну міру впливу. Сталін погодився, але насправді ніколи не був готовий міряти свій контроль над територією у відсотках. Як і архітектори Аугсбурзького миру 1555 р., який завершив війну між католиками і лютеранами в Німеччині, Сталін сприймав нові володіння в теологічних поняттях: щоб забезпечити перемогу істинної релігії, нової комуністичної віри, він мусив володіти абсолютним суверенітетом над новими областями. Західні лідери, які мріяли про управління світом шляхом консенсусу, не могли погодитися з Аугсбурзьким принципом cuius regio, eius religio («чия влада, того й віра»). Черчилля настільки розчарували підсумки Ялти, що він відмовився надати будь-який значний матеріал власного авторства для ялтинських розділів своїх же мемуарів. Його помічникам із Синдикату довелося укладати історію офіційних британських записів та довгого переліку байок, надиктованих Черчиллем про його перебування на конференції[604].

Сталін постає на сторінках раніше таємних радянських документів як найбільш поінформований та підготовлений із трьох лідерів. Однак знань про позиції його супротивників завдяки розгалуженим шпигунським мережам та власних видатних навичок переговірника не вистачало, щоб урятувати його від неправильних суджень, які породжувала його диктаторська точка зору. Зрештою, він так само неправильно розумів своїх західних союзників, як і вони його. Були, звичайно, і прямі прорахунки. Як і Рузвельт, Сталін гадав, що Сполучене Королівство збереже та посилить свій статус великої потуги після війни, і вважав Велику Британію головним суперником на європейському субконтиненті. Існували ідеологічні та культурні бар’єри, які перешкоджали йому зрозуміти мотиви його гостей у Ялті та передбачити їхні майбутні дії. Майстерний політик-реаліст, який наточив дипломатичні зуби у змаганні з Гітлером і Ріббентропом, так і не зрозумів природу демократичного уряду та обмежень, які він накладав на політичних лідерів.

Улітку 1945 р. Сталіна надзвичайно спантеличила електоральна поразка Черчилля, і це лише поглибило його недовіру до виборів. Він недооцінював владу громадської думки над демократично обраними політиками. Він вважав, що керовані власними інтересами західні лідери погодяться на поділ Європи та проігнорують придушення ним польської демократичної опозиції, так само як він проігнорував придушення Британією комуністичного опору в Греції. Сталін і Молотов справді засмутилися, коли західні уряди почали протестувати проти їхніх дій у Польщі. Ще гіршої думки вони були про розпливчасту Декларацію про визволену Європу, яку вони були зобов’язані підписати з «капіталістичними злодіями», яким ніколи не довіряли і не мали наміру довіряти в майбутньому.

Які альтернативи мали Рузвельт і Черчиль, коли мова йшла про сталінську імперію у Східній Європі? Їхній вибір був складним. Вони могли б засудити дії Сталіна, відмежуватись і зректися його, позбавивши міжнародної легітимності. Або вони могли продовжувати діалог, прагнучи до поступового прогресу, ніколи не зачиняючи дверей та зберігаючи надію на демократичний розвиток регіону. Ціною другого варіанта було загальне мовчання щодо найобурливішого придушення людської свободи і надання певної легітимності правлінню Сталіна у Східній Європі. Ціну першого варіанта підрахувати складніше. Західні лідери могли б піти цим шляхом, не поставивши під загрозу їхній воєнний союз і не підважуючи перемогу над Німеччиною, але це означало б кінець будь-яких післявоєнних відносин із Радянським Союзом. Рузвельту довелося б відмовитися від своєї мрії про новий світ, побудований на фундаменті міжнародних інститутів на кшталт Організації Об’єднаних Націй. І це означало б здачу Сталіну половини Європи, що позбавило б Захід важелів впливу на ситуацію та розпочало холодну війну перш ніж вона стала неминучою. Альтернативою була війна з Радянським Союзом, однак підготовлений за наказом Черчилля план навіть британські військові визнавали нереалістичним.

Західні союзники вибрали другий варіант, залишили двері відчиненими й намагалися повернути ситуацію на власну користь. Почуття тих, хто вирішив ризикнути і продовжити діалог, пізніше підсумував член британської делегації в Ялті та посол у Москві в часи холодної війни сер Френк Робертс: «Ми могли б сказати “ні, ми не хочемо мати з цим нічого спільного”, і в цьому разі росіяни продовжили б робити своє. Не існувало б навіть цієї, можливо, ви скажете лицемірної, можливості повернути деяких поляків до Польщі завдяки проведенню виборів... Такою була альтернатива. Ми могли б продовжувати визнавати польський уряд у вигнанні й казати, що все йде не так. Однак я не бачу переваг такої позиції. Можливо, ми почувалися б значно краще, якби не поступилися цьому жахливому Сталіну. Утім, на практиці я не бачу, як би це хоч комусь допомогло»[605].

Зрештою, західним союзникам удалося повернути деяких демократичних лідерів та деякі елементи політичного плюралізму до Польщі. Їх надія розбудувати цей скромний успіх була не настільки наївною, як видавалося під час холодної війни. Радянські архівні докази та недавні дослідження на цю тему свідчать, що на час Ялтинської конференції Сталін ще не вирішив, що робити зі Східною Європою. Ще в травні 1946 р. він радив лідерам польського уряду: «Ленін ніколи не казав, що немає іншого шляху до соціалізму, крім диктатури пролетаріату; він визнавав, що на шлях до соціалізму можна потрапити, використовуючи основи буржуазно-демократичної системи, наприклад парламент»[606].

Закриття всіх каналів комунікації у лютому 1945 р. і відмова від усіх доступних важелів впливу стали б ще більшою помилкою, ніж ті, за які будь-коли критикували західних архітекторів Ялти. Одним зі свідчень досягнень Рузвельта й Черчилля в Ялті є те, що за десятиліття після конференції, у світлі набутого досвіду, нових архівних знахідок та численних досліджень, досі ще дуже складно запропонувати будь-яку практичну альтернативу взятому ними курсу.

Звичайно, існували й інші можливості, але вони могли призвести до нової війни ще до закінчення попередньої. Йозеф Ґеббельс плекав великі надії на це, відстежуючи висвітлення в західних ЗМІ напруженості між союзниками зі свого сховку в Берліні. Якщо орієнтуватися на страхи Сталіна як підґрунтя для альтернативної політики, то сепаратний мир із нацистським режимом, що вже вмирав, або, що виглядало реалістичніше, перемир’я, яке зумовило б завершення бойових дій на Західному фронті, могло б стати альтернативною політикою до тієї, якої Рузвельт і Черчилль дотримувалися в Ялті. Ці варіанти завели б обох західних лідерів у нікуди, адже вони були віддані тому, щоб здобути мир для своїх держав та багатостраждального світу. Як писав Чарльз Болен Джорджу Кеннану з Ялти з приводу його пропозиції розділити Європу навпіл, «демократії не можуть удаватися до зовнішньої політики такого роду»[607].

Критики та прихильники ялтинських угод періоду холодної війни порушили низку питань, які продовжують впливати на сьогоднішнє сприйняття кінця Другої світової війни. Чи був Рузвельт занадто хворим, щоб вести успішні переговори в Ялті? Чи «Велика трійка» вирішила розділити Європу на сфери впливу за зачиненими дверима? Чи не егоїстична політика Заходу, який відмовлявся надати Радянському Союзу зону безпеки на його кордонах, водночас