Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Джордж не посмів перебивати цю щиру промову. Він мовчав, захоплюючись силою духу раба, якого любив і вважав своїм другом.

Том торкнувся його руки і заговорив знову:

— Ви тільки Хлої не розповідайте, що ви тут побачили. Не треба її засмучувати, бідолашну мою… Скажіть їй, що я захворів і… Що мене вже ніхто не зміг втримати на землі, бо я належу Господові. Скажіть їй, що він не полишав мене ні на мить і полегшив дорогу до нього. Скажіть, що він завжди буде і з нею, і з нашими хлопчиками, і з донечкою! Як подумаю про них — серце кров’ю обливається… Скажіть їм, містере Джордже, нехай вірять у Господа і служать йому… Передайте мої вітання господарю і господині… Добра у неї душа… І усім, хто пам’ятає мене, Тома… Якби ви тільки знали, як я вас усіх люблю! Серце моє сповнене любові. Любов і віра, а більше нічого… Містере Джордж, це таке щастя — вірити!..

У цю хвилину двері комірчини прочинив Легрі й, з напускною байдужістю зазирнувши всередину, відвернувся.

— Диявол! — крикнув, не стримавшись, Джордж. — Одне мене тішить: йому доведеться відповідати за це!

— Не говоріть так, містере Джордж! — Том узяв його за руку. — Мені страшно за нього! Господь всеблагий, і він простив би йому його гріхи, якби той покаявся… Але на це я навіть не сподіваюся.

— І я також, — сказав Джордж. — Таким у Царстві Небесному не місце.

— Ну що ви! Він не зробив мені нічого поганого. Навпаки — лише прискорив мою зустріч із Богом.

Радість зустрічі з молодим господарем, здавалося, повернула Томові сили. Та ненадовго… Після цієї розмови він догорів, як свічка, яка перемогла подих вітру, але вже при самому кінці гноту. Том зімкнув повіки і на його обличчя лягла тінь потойбічного світу.

Так минуло кілька хвилин. Том відкрив очі, зітхнув, переможно усміхнувся і прошепотів:

— Ніхто не зможе позбавити нас віри й любові!

Юнак завмер. Він довго дивився на бездиханне тіло. Почуття піднесеного благоговіння охопило його душу. Він закрив очі своєму другові, повторюючи подумки: «Яке це щастя — вірити!».

Юний Джордж Шелбі підвівся з колін і, розвернувшись, відчув на собі чийсь погляд. Позаду нього стояв Легрі.

Смерть, свідком якої Джордж щойно став, притупила його юнацьку запальність. Він не став ображати дух покійного криком і приниженнями того, за кого Том молився. Відчуваючи огиду до цієї людини, він вирішив якнайшвидше позбутися його присутності.

— Все, що міг, він для вас уже зробив. Більше не зможе, — сказав юнак, пронизуючи Легрі поглядом. — Скільки вам заплатити за мертвого Тома? Я хочу його поховати.

— Я покійників не продаю, — розгублено пробурмотів Легрі. — Хочете з цим возитися — ваше право.

— Хлопці! — владним голосом гукнув Джордж до трьох негрів, які мовчки дивилися на бездиханного Тома. — Поможіть мені донести його до воза. І знайдіть лопату!

Всі троє кинулися виконувати наказ: двоє підняли тіло, а третій побіг по лопату.

Джордж навмисно ігнорував Легрі. Господар маєтку перечити гостеві не наважувався, і з напускною байдужістю, насвистуючи, пішов за усіма.

Джордж зняв із воза лавку для сидіння і прилаштував її скраю, а на вільному місці простелив свого плаща. Тоді він допоміг слугам обережно покласти на нього Томове тіло. Тепер він вирішив поговорити із Легрі, але дав собі слово бути стриманим.

— Зараз не час і не місце обговорювати те, що ви скоїли. Але, сер, вам доведеться відповідати в суді за невинно пролиту кров! Ви вбили людину, — це очевидно, — і я цього так не залишу! Я візьмуся до цієї справи, тільки-но дістануся до найближчого міста.

— Даремно витратите свій час, паничу! — крикнув Легрі, клацнувши пальцями. — Свідків маєте? Отож! Ніхто не підтвердить ваших свідчень!

Легрі знав, що каже. Нічого довести Джордж би не зміг. Адже на плантації не було більше жодної білої людини, окрім них двох. А негри права голосу в суді не мали. Джордж від своєї безпорадності ладен був криком роздерти небеса. «Де ж справедливість?!» — волало його серце. Але зовні він залишався спокійним, бо знав, що відчай не допоможе її відновити.

— Страшне діло — здох негр! — цинічно припечатав Легрі.

Ці слова вивели молодого кентуккійця із себе. Він одним ударом повалив Легрі й став над ним, розпалений благородним гнівом.

Боягузів кулак переконує завжди. Вони негайно починають поважати тих, хто своєю твердою рукою тицьнув їх носом у багно. До таких належав і Легрі. Він устав, струсив із себе пилюку і провів поглядом віз, який від’їжджав із його двору. Він не лаявся, не кинувся захищати свою честь. А все тому, що був негідником і боягузом — такі, як він, честі не мають.

Виїхавши за межі маєтку Легрі, Джордж побачив невеликий пагорб, на якому росло декілька дерев. Там він наказав викопати могилу.

Коли яма була готова, негри запитали:

— Плащ залишати, пане?

— Ні, поховайте його в ньому! Більше я нічого не можу для тебе зробити, нещасний мій друже! Візьми хоча б мого плаща.

Слуги опустили тіло в могилу, мовчки закидали її землею, насипали зверху невеличкий акуратний горбик і обклали його свіжим дерном.

— Дякую, можете йти, — сказав Джордж і дав кожному по монеті.

Але вони стояли, переминаючись із ноги на ногу.

— Пане… Може, ви купите нас?.. — попросив один із них.

— Нам тут живеться дуже важко, пане! — підхопив інший, благально заглядаючи Джорджеві в очі. — Будьте милосердні, купіть нас!

— Не можу я! Не можу! — з гіркотою у голосі вимовив Джордж, махнувши рукою.

Бідолашні негри поопускали голови і поволі побрели назад.

— Боже милий! — вигукнув юнак, опускаючись на коліна перед могилою. — Будь свідком моїх намірів! Я присягаюся, що віднині присвячу своє життя боротьбі з рабством! Я не пошкодую сил на те, щоб змити це ганебне тавро зі своєї країни!

Джордж помолився про упокій Томової душі й твердим кроком пішов від могили. Тепер він знав, навіщо живе.

На місці поховання Тома немає ні пам’ятника, ані хреста. Та це, мабуть, і зайве. Господь знає, де лежить його тіло, а його душа витає в небесах і буде покликана ним у день своєї слави. Господь подарував їй безсмертя.

Не тужіть за ним! Таке життя і така смерть мають викликати радість, а не скорботу. Благословенний, хто терпляче несе