Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

​Мілана відчула, що в неї почала боліти голова. Думки почали плутатись, ноги тремтіти. Вона згадала тата й маму, своє життя, спогади. Це все не правда? Чи як?

​«Але чому я нічого не можу згадати? – невпевнено вирвалось у дівчини, - чому я пам’ятаю своє життя там, в реальному світі? Я не можу повірити в те, що я звідси».

​«Це теж реальний світ, - виправив дівчину татко, - як і той, з якого ти прийшла. Тобі, як дитині, зараз дванадцять років. Всі ці роки ти була в тому світі, жила з батьками. Це все правда. Але до цього ти була в іншому світі. Ще до того, в іншому, - дерево-камінь говорило повільно, щоб Мілана могла все це переварити, - ти блукала світами весь цей час, намагаючись забути свій рідний дім. – істота зітхнула, - в цьому винен я».

​«Чому ти винен? – Мілана не вірила поки жодному слову, але хотіла почути все, - Винен в тому, що я все забула?»

​«Я казав тобі, та твоїм брату та сестрі про велетня дуба, - пояснив татко, - його кров заборонена для вас, адже вона може вас вбити, скривдити, покалічити. Чи то від нудьги, чи то від гарного життя, яке я вам дарував, ви порушили мій наказ, - він знову зітхнув, - ти порушила наказ, а щоб не отримати на горіхи самій, ти підштовхнула брату та сестру. Ось тоді світ змінився, ось тоді ви втратили можливість існувати без чистої енергії інших істот. Ось тоді, ви знайшли той світ, де живуть такі діти, як ти зараз.»

​«Я теж заманювала дітей до лісу? - злякалась Мілана, не повіривши почутому, - я тримала дітей в неволі, щоб поглинати їх радість?».

​«Так, саме так, - зі смутком в голосі відповіло дерево-камінь, - я не хотів з вами спілкувати, не хотів бачити вас, - в голосі відчувався шалений сум, - я не міг нічого виправити. Мій світ почав змінюватись, втрачати кольори, він відчував зло, яке ти та твої брат з сестрою затягували до світу. – він помовчав, - а потім ти зникла. Назавжди. З того часу, проміжний світ зупинився. Він не ставав гірше, але й не повертався до кращого стану. Все наче зупинилось, поставлено на паузу».

​Мілану почало трясти. Вона відчула страх та біль. Вона розуміла, що все сказане правда, але не могла змусити себе повірити в це, адже вона нічого не пам’ятала. Абсолютно нічого. «Маячня, маячня, маячня!» - закричала дівчина, розуміючи, що татко, справжній татко, чує її крик. Дівчину накрила паніка. Вона схопилась руками за волосся, почала терти, потім тягнути. Вона відчувала, що волосинки рвуться, спричиняючи біль.

- Я не можу більше слухати це, - крикнула Мілана в голос, - я не можу повірити в це! Будь-ласка, покинь мене, нічого не говори більше, - вона закричала, голос її дрижав, - зникни!

Дерево-камінь повільно розвернулось, розставивши руки. Він хотів обійняти дівчину, заспокоїти. Він бажав своїй дитині спокою, сил, розуміння. Але нічого не міг зробити з її пам’яттю. Мілана спочатку кинулась назад, не бажаючи обіймів. Але потім, її накрила ненависть та гнів, паніка та страх. Вона закричала та кинулась вперед, виставивши руки до істоти, бажаючи відштовхнути її від себе, завдати шкоди.

​В думках майнула блискавка, яка вдарила з неба. Та коли дівчина торкнулась кам’яної шкіри істоти, несподівано вдарив грім та задрижала земля. Навколо Мілани все вибухнуло, вкрилось білим світом. Вуха заклало, від чого дівчина швидко підняла руки до голови, захищаючи себе від шуму. Та коли білизна розтанула, Мілана побачила, що накоїла.

Дерева та кущі навкруги було вирвано з корінням, викинуто далеко в сторону. Вона стояла в невеликій ямі землі. А татка поряд не було. Дівчина відчула, що руки затремтіла, вона кинулась до краю. Дерево-камінь відкинуло далеко вперед, та озеро зустріло його своїми обіймами. Він лежав на воді, розкинувши руки та ноги в сторони, наче зірка. З нього йшов дим, наче дерево, що загасили після пожежі.

Мілана декілька секунд дивилась на татка, серце її билось так часто, що вона була впевнена, ще трохи – воно просто вилетить кулею. За мить, з істоти посипались іскри. За ними спалах, після якого татко зник, залишивши після себе те ж спокійне чорне озеро, без хвиль та відображення. І тиша, що вже була такою звичною, такою рідною.

Дівчина вдарила собі по щоці, приводячи до тями. Вона вирівняла дихання, наказуючи серцю заспокоїтись. «Друзі!» - крикнула собі дівчина. Вона закрила очі та почала виганяти темряву з голови. Спочатку результату не відчувала, бо була дуже схвильована тим, що відбулось. Але вона бажала, щоб дерево-камінь зникло – так і вийшло. Байдуже.

Темрява замерехтіла, незадоволено покидаючи голову, запрошуючи думки. Несподівано, Мілана відчула теплий вітерець. З тиші винирнули співи птахів та шелест дерев. Світ змінився, ожив, наповнився звуками та емоціями. Дівчина вмить відкрила очі, побачивши сонце та сине чисте небо. Вона видихнула з полегшенням, побачивши, що не завдала школи своїм вибухом в нескінченному лісі.

Подивившись по сторонам, Мілана знайшла спуск до озера, що тепер виглядало живим та привабливим, з прозорою водою, що колихалась від вітерця. Дівчина чкурнула вперед, відводячи кущі та гілки. Треба якомога швидше знайти дітей, знайти вихід. Вона відчувала, що може покинути цей світ негайно. «Я зроблю це» - впевнила себе Мілана, стискаючи кулаки.

Спустившись вниз, вискочила на берег та почала кликати дітей. У відповідь була тиша, адже їх не було поряд. Мілана подивилась на крутий схил, що вів до велетня та кинулась до нього. Схопившись за траву, тягнула себе догори. Софія має бути біля дуба, адже там вона залишилась з істотами наодинці. Невже вони торкнулись її, скривдили, змусили все забути.