Читати книгу - "Гробниця"

— Що ви хочете цим сказати?

— Ну, у Парижі про це тільки й теревенили, — відповів Констант. — Наскільки мені відомо, то було одне з найзагадковіших та найжахливіших убивств, які останнім часом доводилось розслідувати отим недолугим телепням-жандармам із восьмого округу.

Леоні відсахнулася, наче він її вдарив.

— Її вбили?

Зуби Леоні почали цокотіти. З багатозначного мовчання Константа вона відчула, що той каже правду, але її розум відмовлявся це сприймати. Якби Леоні усвідомила сказане, вона б знепритомніла й повалилася на землю. А ввесь цей час Анатоль та Ізольда спливали кров’ю та слабнули.

— Я вам не вірю, — нарешті понад силу спромоглася вимовити дівчина.

— Та ні, вірите, мадемуазель Верньє, вірите. З ваших очей бачу, що вірите. — Констант опустив руку, на хвилю відводячи пістолет від Леоні. Вона відчула, як позаду неї заворушився Денарно, підходячи ближче й перекриваючи їй шлях. А Констант рушив до неї, швидко зменшуючи відстань між ними. Раптом краєм ока Леоні помітила, що Паскаль пригнувся й вихопив з ящика заряджені пістолети, які вони з Анатолем узяли з дому.

— Пригніться! — крикнув він їй.

Не вагаючись ані миті, Леоні кинулась на землю, і над її головою просвистіла куля.

Уражений у спину, Денарно впав.

Констант зреагував миттєво, вистреливши в темряву, проте схибив. Леоні почула, як Паскаль прокрадається крізь кущі, обходячи Константа ззаду.

За наказом Константа старий солдат рушив до того місця, де лежала Леоні. Другий, стріляючи навмання, побіг до краю галявини, туди, де зник Паскаль.

— Він десь тут! — гукнув він своєму хазяїну.

Констант знову вистрелив. І знову схибив.

Раптом Леоні, лежачи долі, відчула, як під чиїмись ногами задвигтіла земля, і почулися крики: «Стійте! Стійте!»

То з темряви кричала Маріета й інші слуги. Примруживши очі, Леоні побачила мерехтіння кількох ліхтарів. Погойдуючись у темряві, вони швидко наближались і збільшувались. Потім у дальньому кутку галявини вискочив із заростів хлопчик Еміль, син садівника. В одній руці він тримав палаючий смолоскип, а в другій — палицю.

Леоні побачила, що Констант швидко оцінив ситуацію й вистрілив, однак хлопчина зреагував швидше та сховався за стовбур дерева. Констант прицілився й іще раз вистрілив у темряву. А потім, із перекошеним від люті обличчям, повернувся до Анатоля та всадив йому в спину дві кулі.

— Ні! — несамовито заволала Леоні й поповзла навколішки по холодній землі туди, де лежав її брат. — Ні!

Слуги, яких було десь чоловік вісім, разом з Маріетою кинулися вперед.

Констант не став погіршувати своє становище. Кинувши плаща на землю, він хутко рушив у пітьму, туди, де, готовий від’їхати будь-якої миті, стояв його фіакр.

— Без свідків, — коротко наказав він.

Не кажучи ні слова, його слуга обернувся й вистрелив у голову старому солдатові. На мить його обличчя відобразило неймовірний подив і отетеріння. Він опустився на коліна й упав навзнак.

І цієї миті з темряви виступив Паскаль і вистрелив із другого пістоля. Леоні побачила, як Констант хитнувся, ноги його підломились, але він устояв і покульгав далі через галявину. Крізь гармидер і хаос вона почула, як гупнули дверцята, брязнула упряж, і екіпаж зник у темному лісі, рушивши в напрямку тильних воріт.

Маріета вже клопоталася біля Ізольди. Паскаль підбіг до неї й теж схилився над пораненою. Леоні схлипнула й, заледве підвівшись, продибала кілька ярдів, що відокремлювали її від брата.

— Анатолю, — прошепотіла вона. Обхопивши брата рукою за широкі плечі, вона стала трусити його, неначе намагаючись розбудити. — Анатолю, благаю тебе!

Проте він був безмовний і непорушний.

Леоні вхопила брата за цупкий плащ і перевернула горілиць. Їй забило дух. Як багато крові натекло під ним на землю, які страшні рани там, куди влучили кулі! Однією рукою вона взяла його під голову, а другою змахнула з чола пасмо чорного волосся. У широко розплющених очах Анатоля не було ні краплиночки життя.

РОЗДІЛ 83

Після того як Констант утік, галявина швидко спорожніла. За допомогою Паскаля Маріета відвела ледь притомну Ізольду до екіпажа Денарно, щоб відвезти її додому. Хоча рана на її руці й не була серйозною, вона втратила чимало крові. Ізольда дала себе відвести, проте, схоже, нікого не впізнавала й нічого довкола себе не помічала. Вона ще перебувала в цьому світі, але скоріше тілесно, а не душевно.

Леоні змерзла й тремтіла; її волосся й одіж набрали запаху крові, пороху та сирої землі, але вона відмовлялася покинути Анатоля. Син садівника й конюхи змайстрували імпровізовані ноші зі своїх пальт і палиць, поклали на них Анатоля й понесли назад до будинку, освітлюючи собі дорогу смолоскипами, що яскраво палали в холодному нічному повітрі. Леоні знесилено пленталась позаду, як єдина жалібниця на цьому неоголошеному похороні.

За ними несли труп доктора Габіньйо. Щоб перевезти тіла старого солдата та зрадника Денарно, послали за візком.

Новина про трагедію, що спіткала маєток Домен де ля Кад, стала відомою ще до того, як Леоні встигла повернутися до будинку. Паскаль відправив посланця в Рен-ле-Шато, щоб той сповістив панотця Беренже Соньєра про страхіття й попрохав його приїхати. Маріета послала людину до Рен-ле-Бена за жінкою, котра зазвичай сиділа з тими, хто помирав, та вбирала померлих до похорону.

Мадам Сен-Люп прибула разом із маленьким хлопчиком, котрий тягнув бавовняну сумку, удвічі більшу за нього. Коли Леоні, отямившись, хотіла була домовитися з нею за оплату, то жінка сказала, що за це вже потурбувався її сусід, мосьє Беяр. Його доброта й щедрість викликали сльози на очах Леоні, у яких, здавалось, уже не лишилося сліз.

Тіла поклали в маленькій їдальні біля кухні. З мовчазним подивом дивилась Леоні, як мадам Сен-Люп налила у фарфорову миску води з пляшки, що її вона принесла з собою.

— Це свята вода, — стиха пояснила жінка, відповідаючи на німе запитання Леоні. Зануривши в миску гілочку самшиту, вона запалила кожному по свічечці й заходилася читати молитви за померлих.

Хлопчик смиренно опустив голову. «Святий Отче, прийми душу раба твого…»

Коли слова молитви, у яких змішалася стара церковна традиція з традицією новою, дісталися її свідомості, Леоні не відчула нічого. Не було ані благодаті, що спускається на землю, ані відчуття миру та спокою через смерть Анатоля, ані божественного світла, що входить у тіло померлого й поєднується з його душею. Не було в словах старої жінки ні поетичності, ні втіхи — лише відлуння страшної втрати.

Мадам Сен-Люп зупинилась. Потім, кивнувши хлопчикові, щоб той передав їй ножиці, почала зрізати ними просяклу кров’ю одіж Анатоля.