Читати книгу - "Метелик"

Через кілька днів я повертався до табору, сповнений радості й надії. Так, я придумав, як спускатимуся на воду! Та все ж не слід гарячкувати. Треба провести ще одне випробування, але з такою вагою, як у мене самого. Я прив’яжу один до одного два мішки з горіхами, а зверху покладу дві— три каменюки загальною вагою понад сімдесят кілограмів. Я ділюся своїм задумом із Шаном. Індокитаєць уважно слухає мене.

— Гаразд, Метелику. Здається, ти надумав добре. Я тобі допомагати провести справжнє випробування. Чекати припливу на висоту вісім метрів. Незабаром рівнодення.

Скориставшись із припливу заввишки понад вісім метрів, який буває під час рівнодення, ми з Шаном кидаємо у хвилю два мішки з кокосовими горіхами, в які поклали три каменюки вагою близько вісімдесяти кілограмів.

— Як звати дівчинку, що ти рятувати на Сен-Жозефі?

— Лізетта.

— Ми назвати хвилю, яка колись тебе понести, Лізеттою. Згода?

— Згода.

«Лізетта» накочується з таким самим гуркотом, з яким кур’єрський поїзд під’їздить до вокзалу. Вона утворилася за двісті метрів від берега й, здійнявшись, мов бескид, котиться сюди, все виростаючи й виростаючи. Видовище справді приголомшливе. Хвиля розбивається з такою силою, що просто відкидає нас на скелі, а повні мішки самі падають у безодню. Звісно, то ми самі, враз усвідомивши, що не втримаємось над урвищем, кинулися назад. Правда, бризки добряче скупали нас, але ми не впали в море. Це випробування ми проводимо о десятій ранку й нічим не ризикуємо: троє наглядачів заклопотані на другому кінці острова загальним обліком. Мішки попливли, їх добре видно далеко від берега. Чи минули вони те місце, де народжуються хвилі? Важко сказати. Шість нових хвиль, що розбилися об скелі після «Лізетти», не повернули наших мішків. Потім накочується нова «Лізетта» і відступає. Вона теж не принесла мішків. Отже, вони вже у відкритому морі.

Ми швидко збігаємо до лави Дрейфуса і з радістю спостерігаємо, як далеко від берега мішки чотири рази здіймаються на гребенях хвиль, що мчать уже не до острова, а на захід. Отже, я вирушу в славетну подорож на гребені «Лізетти»!

— Ось поглянь!

Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… І знову накочується «Лізетта».

Там, де стоїть лава Дрейфуса, море завжди неспокійне. Але сьогодні воно особливо бурхливе. «Лізетта» наближається з характерним шумом. Вона здається мені ще вищою і горне з собою, надто при основі, ще більше води, ніж звичайно. Ця страхітлива водяна гора сьогодні як ніколи швидко й агресивно наступає на скелі. А коли розбивається, то ще дужче оглушує нас.

— Кажеш, ото туди нам треба буде кинутися? Ти, друже, вибрав добре місце. Тільки я в ту водоверть не стрибну. Я хочу втекти, це правда, але скінчити життя самогубством не бажаю.

Сільвена дуже вразила «Лізетта», яку я йому щойно показав. Він з’явився на Дьяблі три дні тому, і я, природно, саме йому й запропонував тікати разом зі мною. Кожен на своєму плоті. Він згодився. Отже, я мав би товариша на Великій Землі. Бо в джунглях самому не дуже весело.

— Не лякайся наперед. Звісно, спершу страшнувато. Але тільки ця хвиля може віднести тебе настільки далеко в море, щоб інші, які накочуватимуться після неї, знову не викинули тебе на скелі.

— Заспокойся, ми все випробували, — каже Шан. — Будь певен, попливти на цій хвилі — і ти більш ніколи не повернутися на Дьябль або на Руайяль.

Я цілий тиждень переконував Сільвена, цього кремезного й високого — десь метр вісімдесят на зріст — хлопця з атлетичною статурою.

— Гаразд. Припустимо, нас віднесе досить далеко. Тоді через скільки часу ми дістанемось до Великої Землі, якщо нас штовхатиме тільки хвиля припливу?

Відверто кажучи, Сільвене, я не знаю. Хтозна, скільки ми дрейфуватимемо. Все залежатиме від погоди. Якщо віятиме слабкий вітер, це триватиме довго. А якщо здіймуться великі хвилі, то вони швидко викинуть нас у джунглі. Сім, вісім, а може, й десять припливів приб’ють нас до берега. Отже, на це піде в нас від сорока восьми до шістдесяти годин.

— Як ти це підрахував?

— Від островів до Великої Землі навпростець не більше сорока кілометрів. Але ми дрейфуватимемо по гіпотенузі прямокутного трикутника. Поглянь, у який бік котяться хвилі. Так чи інакше, а нам доведеться подолати сто двадцять — сто п’ятдесят кілометрів. І що ближче ми підпливатимемо до берега, то пряміше до нього нестимуть нас хвилі. Просто важко повірити, що на такій відстані від берега дерев’яний уламок пливе зі швидкістю п’ять кілометрів на годину.

Сільвен уважно слухає моє пояснення. Цей високий хлопець дуже розумний.

— Я й не кажу, що ти плетеш нісенітниці, і якби не було відпливів, через які ми згаємо багато часу, бо вони відноситимуть нас назад у відкрите море, то ми напевне дісталися б до берега менш ніж за тридцять годин. Гадаю, коли зважити на відпливи, то ми допливемо до берега десь годин за сорок вісім — шістдесят. У цьому ти маєш рацію.

— Ну що, тепер ти переконався? Пливеш зі мною?

— Майже переконався! Припустімо, ми вже в джунглях на Великій Землі. Що ми там робимо?

— Підемо до річки Куру. Там є селище, де живуть рибалки, збирачі каучуку й шукачі золота. Підходитимемо до нього обережно, бо поблизу в лісі — табір каторжан. У джунглях, напевне, прорубано стежки, які ведуть до Кайєнни й до табору Ініні, де живуть каторжани-індокитайці. Перехопимо когось із каторжан або негрів і примусимо його відвести нас до Ініні. Якщо той чоловік поводитиметься добре, заплатимо йому п’ятсот франків, і хай іде собі з Богом. Якщо це буде каторжанин, примусимо його тікати з нами.

— А що ми робитимемо в Ініні, отому таборі для індокитайців?

В Ініні живе брат Шана.

— Еге ж, там жити мій брат. Він утікати з вами, він шукати човен і харч. Якщо ви зустріти Кюїк-Кюїк, ви мати все для втечі. Індокитаєць ніколи не бути донощик. Отож коли ви зустріти в джунглях будь-який в’єтнамець, то ви все йому розповісти, й він знайти Кюїк-Кюїк.

— Чого твого брата звуть Кюїк-Кюїк? — питає Сільвен.

— Не знаю, так його охрестити французи, — каже Шан. І додає: — Бути обережні. Коли ви підпливати до Велика Земля, то натрапити на намул. Не можна йти по