Читати книгу - "Очікування шторму"

— Десь близько є вихід, — сказав капітан Чирков.

— Можливо, — погодився старшина. — Ну, песику, тож веди нас на свіже повітря.

Пес закрутив хвостом, шморгнув носом і знову чхнув.

— Повітря тут важке, — сказав старшина Туманов. — Навіть собаці не до вподоби.

Тільки-но він вимовив останні слова, як чхнув сам. Чирков теж відчув різкий лоскотливий запах, якого ще хвилину тому не було ні в штольні, ні в залі.

Піднявши ліхтарика, завдяки чому промінь видовжився, Чирков освітив далекий край залу, куди виходило шість тунелів. Білий дим канатом витягувався з крайнього лівого тунелю й розповзався по залу, наче туман.

— Димова шашка, — сказав Чирков, — Без протигазу тут робити нічого. Ходімо.

Вони прослизнули в горловину штольні й пришвидшили крок. Собака випередив чоловіків. Скиглячи й чхаючи, він біг попереду. Газ розповзався повільно й не переслідував їх.

Без пригод вони добралися до отвору біля трансформаторної будки. Першим виліз із штольні капітан Чирков, якого підсадив старшина. Потім Чирков витягнув собаку й за допомогою паска — старшину Туманова.

Голубі проблиски біля горизонту затягнула димчаста пелена. Вітер знову вибивав із хмар колючий і холодний дощ. День був похмурий, смутний.

— Старшина, — сказав Чирков, — зараз ми з тобою розійдемося. Ти на попутній машині в рибоколгосп «Чорноморський». Уточниш, коли втекла вчителька. Й чи втекла взагалі… А я візьму в гарнізоні солдатів з протигазами. Й ми прочешемо каменоломню наскрізь.

— Ясно, товаришу капітан.

Старшина вийшов на середину дороги, зупинив машину, що йшла назустріч. У кабіні, крім шофера, сиділо ще двоє солдатів.

Туманов сказав:

— Підкиньте до рибоколгоспу.

— Можна.

Старшина Туманов заліз у кузов. Він став обличчям уперед, поклавши руки на кабіну. Капітан Чирков бачив, як дощ стьобав старшину, великого й широкого…

— Здрастуйте. Ви Тетяна Дорофєєва?

Тетяна, не приховуючи здивування, розглядала незнайому жінку, що стояла на порозі квартири.

— Заходьте, — нерішуче сказала Тетяна.

У жінки в руці була потерта спортивна валізка.

— Я тільки на хвилинку, — сказала жінка. — Хотіла побачити вас. Сизов розповідав…

Тетяна запитала:

— Валерій? Ви знали Валерія Сизова?

— Так. Я добре його знала. Й… повинна признатися, саме я мимоволі стала причиною вашої сварки. Той лист, який ви знайшли, був моїм.

Погляд у Тетяни став холодний:

— Ось як!

— Так, — сказала жінка й опустила голову.

— І ви посміли до мене прийти?!

— Посміла… Тому що хотіла сказати: він ні в чому не винен.

— Яке це тепер має значення?..

— Ви гарна жінка. Ви не знаєте, не можете знати, що таке нерозділене кохання. А я… Я росла з Валерієм в одному місті. Я знала його з дитинства. Й завжди кохала його. А він мене ні. В нас склалися гарні, дружні стосунки. Багато хто не вірить у такі стосунки між чоловіком і жінкою. Але вони можуть бути…

Жінка замовкла, наче для того, щоб вдихнути повітря. Тетяна сказала:

— Усе-таки роздягніться. Й зайдім у кімнату. Незручно розмовляти у передпокої.

— Спасибі. Я скористаюся вашою гостинністю. Та ненадовго. Сьогодні я від'їжджаю в Поті. Й мені ще треба подбати про квиток.

— Це не проста справа — дістати квиток до Поті, — похитала головою Тетяна, здивувавшись з непрактичності жінки. Й співчуття ворухнулося в душі. Й вона сказала: — У вас мокрі ноги.

— Я наслідила. Вибачте… Дуже мокро.

— Тут завжди мокра весна… Ось мої капці, — Тетяна відчула себе гостинною господинею. Це надало їй бадьорості, впевненості.

— Спасибі, — почервоніла жінка. — Мені, чесне слово, незручно.

— А панчохи можна висушити на чайнику. Я роблю так. Нагрію чайник. Обгорну його рушником. А зверху — панчохи. Вмить висихають.

Жінка посміхнулася, не зважуючись ступити з місця:

— Я завдала вам стільки клопоту! Зайшла на хвилину. А просиджу годину…

— Чи варто про це казати! Адже війна!..

— Війна… — зітхнувши, погодилася жінка.

Капці з м'якої цапиної шкіри Тетяна виміняла на базарі в чорноокого літнього адигейця за пайку хліба. Вони були легкі й теплі. Й жінка, одягнувши їх, здавалося, мимоволі вигукнула:

— Як приємно!

У кімнаті Тетяна сказала:

— Ми майже знайомі. А я не знаю, як вас звати.

— Серафима Андріївна Погожева, — відповіла жінка.

— Ви жили десь поблизу? — запитала Дорофєєва.

— У Перевальному. Я працювала там у госпіталі сестрою-хазяйкою.

— Перевальне. До війни це було чудове місце. Я їздила туди зі своїм другим чоловіком.

Погожева здивувалася:

— Така юна! Й уже двічі замужем.

Тетяна весело відповіла:

— Було б бажання!

— Вам можна позаздрити.

— Даремно. Я, по суті, нещасна людина. Інші думають про мене: легковажна, ласа до чоловіків, корислива. Я ж ні те, ні друге, ні третє. Я тільки шукаю щастя. Мені хочеться бути трохи щасливою. Маю я на це право?

— Кожна людина замислюється над подібним питанням. Але мені здається, якщо уявляти щастя як щось матеріальне, то такого щастя значно менше, ніж людей на землі. Ось люди й віднімають його