Читати книгу - "Пробуджені фурії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сильва згадувала про таке, коли ми пішли отримувати призначення на зачистку. Курумая видав вам місію, а коли ви підійшли до призначеного місця, там не було нічого, крім уламків.
— Так, це воно. І той раз був не єдиний. Ми кілька разів натрапляли на такі сцени в Нечищеному.
— Ви ніколи не говорили про це при мені.
— Ну, знаєш, списанти, — Яда кисло скривилася до свого відображення у вікні. — Як на людей із повного головою довершених технологій, ми до всирачки марновірний народ. Кажуть, що некруто про таке балакати. До невдачі.
— Прояснімо трохи. Ці самовбивства віймінтів — вони теж усі траплялися після Іямона?
— Наскільки я пам’ятаю, так. То ти тепер розкажеш мені про свою теорію про направлену зброю?
Я похитав головою, перебираючи нову інформацію.
— Я не впевнений. Гадаю, вона була створена, щоб запустити ті убивчі для Гарланів гени. Не думаю, що Чорні бригади покинули свою зброю, і не думаю, що їх усіх вибили раніше, ніж вони встигли її запрограмувати. Гадаю, вони створили цю штуку як первинний пусковий механізм і сховали її в Новому Хоко, тобто це така особистісна оболонка із запрограмованим бажанням активувати зброю. Вона вважає себе Квеллкристою Сокольничого, тому що це її рушій. Але на цьому все — це просто її засіб пересування. Коли настав час запускати генетичне прокляття в людях, які ще навіть не народилися, коли все це придумалося, вона поводиться як геть інша людина, тому що врешті-решт для неї важлива тільки мета.
Яда знизала плечима.
— Хай там як, а це схоже на будь-кого з політичних лідерів, про яких я коли-небудь чула. Ну, про мету і засоби. Чому Квеллкриста Сокольнича має бути хоч якось краща за них?
— Ой, не знаю, — в мені заворушився дивний, неочікуваний опір її цинізму. Я глянув на свої долоні. — От дивишся на життя Квелли, і більшість із зробленого нею нібито витікає з її філософії. Навіть ця її копія, чи що воно таке, навіть вона не може припасувати те, що вона робить, до того, ким вона себе вважає. Не може розібратися з власними мотиваціями.
— То й що? Ласкаво просимо до людської раси.
В її словах почулася гіркота, від якої я підвів погляд. Яда стояла собі коло вікна й дивилася на відображення.
— Ти нічим не змогла б їм допомогти, — обережно сказав я.
Вона не подивилася на мене, не перевела очей.
— Може й не змогла б. Але я знаю, що відчула, і цього досить. Цей драний чохол змінив мене. Він виключив мене з кола…
— Що врятувало тобі життя.
Вона нетерпляче труснула поголеною головою.
— Я перестала відчувати решту, Мікі. Мене закрило від них. Навіть справи з Кі змінилися. За той останній місяць ми так і не відчули того, що було раніше.
— Так часто буває після перечохлення. Люди привчаються до…
— Та я знаю, — тоді вона відвернулася від власного відображення і глянула на мене. — Стосунки — це нелегко, над ними треба працювати. Ми обидві намагалися, сильніше ніж будь-коли. Сильніше ніж нам будь-коли доводилося. У цьому річ. Раніше нам не треба було намагатися. Іноді я текла, побачивши її лиш краєм ока. Нам обом вистачало одного дотику, одного погляду. А тоді все це зникло.
Я нічого не сказав. Іноді буває, що ти й не можеш сказати нічого корисного. Можна тільки слухати, чекати й дивитися, як із неї виходили слова. Сподіватися, що це очищує.
— Коли я почула, як вона кричить, — важко сказала Яда. — Мене це ніби не обходило. Було не досить важливим. Не настільки, щоб залишитися там і битися. У власному тілі я б залишилася і билася.
— Залишилася б і померла, ти хотіла сказати.
Недбало знизала плечима, ніби тамуючи сльози.
— Ядо, це лайно краб’яче. Це в тобі кричить відчуття провини, бо ти вижила. Ти так говориш, але вдіяти ти нічого не могла, сама ж знаєш.
Тоді вона глянула на мене — я побачив смужки тихих сліз і скривлене обличчя.
— Що ти про це в біса знаєш, Мікі? Це ж твоя падлюча версія зробила це. Ти ж довбаний винищувач, посланський недопалок. Ти ніколи не був списантом. Ти ніколи не належав до нас, ніколи не знав, як то воно — бути їхньою частиною. Яка то була близькість. Як почуваєшся, коли втрачаєш це.
Мої думки на мить скочили до Корпусу й Вірджинії Відаури. Лють після Інненіна. То було востаннє, коли я до чогось належав, і відтоді минуло більше сторіччя. Потому я відчував кольки того самого, свіжонарослу товариськість зі спільною метою — і кожного разу видирав її з корінням. Таке лайно доводить до смерті. До нього звикаєш.
— Ну, — сказав я з жорстокою невимушеністю. — Ти мене вистежила. Ти все знаєш. Що будеш із цим робити?
Вона витерла обличчя різкими рухами, майже ударами.
— Я хочу її побачити, — сказала вона.
Розділ сорок другий
Ми йшли до маленького, побитого життям глісера, що його Яда винайняла у Кем-Пойнті. Він стояв на орендній парковці біля хостела під жорстким світлом ліхтарів. Дівчина-реєстраторка, якій її роль у нашому успішному возз’єднанні, здається, принесла неабияку втіху, весело помахала рукою. Яда ввела коди на зсувному даху, сіла за кермо і на всіх парах помчала в Обшир. Коли вогники на Смузі відступили до обрію, вона знову зірвала бороду й передала мені кермо, а сама скинула одежу.
— О, а нащо було так вбиратися? — спитав я її. — Для чого?
Вона знизала плечима.
— Прикриття. Я думала, що мене шукає як мінімум якудза, і не знала, що там у тебе в голові, і на кого ти граєш. Тому перевдяглася. Куди б ти не пішов, здебільшого до бородатих ніхто не лізе.
— Справді?
— Так, навіть копи, — вона стягнула вохряного стихаря через голову. — Смішна штука, ця релігія. Ніхто не хоче балакати зі священником.
— Особливо таким, який може оголосити тебе ворогом Божим за стрижку.
— Ну, мабуть, через це також. Хай там як, я замовила в одній крамничці у Кем-Пойнті оцей костюмчик, сказала, що йду на пляжну вечірку. І знаєш, воно працює. До мене ніхто не говорить. Плюс, — з натренованою легкістю вона звільнилася від решти вбрання і тицьнула пальцем в осколкову зброю на віймінтів, закріплену під рукою, — так можна легко ховати зброю.
Я недовірливо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пробуджені фурії», після закриття браузера.