Читати книгу - "Вибрані романи"

У романі «Тітка Тула» ніде не йдеться про те, що головна героїня безплідна. Її сексуальність — незаперечний чинник, який приваблює до неї не тільки Раміро, але й інших чоловіків, що пропонують їй руку і серце. Крім того, Хертрудіс щиро кохає Раміро, і той відчуває до неї взаємні почуття, проте вона не може ані вийти заміж, ані завагітніти через огиду до чоловіків і статевого акту. Трагічну розірваність внутрішнього світу Хертрудіс автор розкриває з неперевершеною майстерністю. З одного боку, вона маніпулює своєю сестрою і Раміро, і в певний момент читач насправді переконаний в тому, що має справу зі «святою, яка робить грішників з тих, хто її оточує». З другого боку, Хертрудіс гостро відчуває провину за скоєне, оскільки усвідомлює, що зламала життя кількох близьких їй людей. Таким чином, Унамуно створює ще один парадоксальний образ «агоністки» — матері-діви (незайманої дівчини), який приваблює і відлякує одночасно своєю нереалізованою сексуальністю, владою і духовністю.

Як і в попередніх випадках, цей парадокс Унамуно виявляється не таким вже й невирішуваним, адже материнство не зводиться виключно до задоволення інстинкту продовження роду. Якщо так відбувається, то з’являються на світ «чорні янголи», емоційні монстри, подібні до Ракель. За Унамуно, є ще одна функція матері, набагато важливіша за просте народження дітей — це збереження світової мудрості, високої культури й духовності. Її символізують у романі образи матері-бджоли, а також взірців високої жіночої жертовності Антигони, святої Тереси з Авіли і Діви Марії. Здійснення цієї високої місії потребує свідомого обмеження інстинктів, і насамперед сексуального, адже традиція, «бджолиність... не передається крізь... плоть та соки». Хертрудіс не фригідна і не асексуальна. Її страх перед чоловіками і відмова від статевого акту — не фобія, а прояв вищої мудрості, яка навчає, що фізична незайманість є передумовою духовної чистоти. Тут знову роман «Тітка Тула» повертає читача до проблеми креативності біологічної і креативності духовної, про яку так часто розмірковував письменник: Хертрудіс знає, що плоди духовної творчості набагато довговічніші, ніж плоди плоті, і тому забороняє собі шлях звичайного материнства, аби віддатись надважкій місії вищого Материнства.

Цей вибір означає ще один стрибок у розвитку особистості — за межі спрощеного поділу індивідів за традиційними статевими ознаками. В романі «Тітка Тула» чимало говориться на поділ людства на бджіл і трутнів. Перші (жінки) виробляють життєдайний мед, а другі слугують лише для біологічного запліднення. Проте в один із моментів, за логікою парадоксу, члени бінарної опозиції міняються місцями, і на сторінках твору з’являються «abejos» (бджоли чоловічої статі, чоловіки, які обмежують свої братовбивчі інстинкти і працюють над збереженням культури) і «zanganas» (трутні жіночої статі, які обмежують своє існування тільки біологічними функціями). Така словесна гра підкреслює умовність таких категорій, як «жіноче» і «чоловіче», «материнське» і «батьківське», «сестринське» і «братське». Динамічне, непередбачуване й строкате життя вже давно виявило неоднозначність таких класифікацій, і Унамуно добре відчув цю парадигмальну зміну в свідомості.

Тітка Тула в романі Унамуно наближається до нового типу свідомості впритул. У передмові до п’єси «Брат Хуан, або Світ — це театр», яка є художнім перевтіленням легенди про Дон Жуана, Унамуно тлумачить справжню маскулінність як батьківство, а отже, як людськість взагалі, що містить також і жіноче начало. «Чоловік (hombre varón) стає справжнім лише тоді, коли відчуває себе водночас батьком, сином і братом, а також відчуває себе матір’ю». Подібно до Дон Хуана, стаючи Матір’ю, тітка Тула привласнює собі не тільки дітей, народжених від Раміро в його шлюбах з Росою і Мануелою, а й суто батьківські функції — контроль за справедливим світовим порядком, тобто стає Батьком. Аби стати собою, Дон Хуан фемінізується, а Хертрудіс, попри її огиду до чоловіків (або через цю огиду), маскулінізується, а це означає лише те, що особистість, за Унамуно, це відкритий діалогічний процес, в якому «чоловіче» і «жіноче» переформовують одне одного.

Останній з представлених у книзі романів Унамуно «Святий Мануель Добрий, мученик» є одним із найсуперечливіших творів письменника. Якщо сприймати його на рівні сюжету, не враховуючи міфо-символізм образності та наративну структуру, то можна подумати, що Унамуно заперечує всі ті принципи парадоксально-відкритого мислення, які стали стійкими ознаками його постаті. Вже йшлося про те, що Унамуно намагався завжди йти новим шляхом, змішувати поняття, ризиковано грати ідеями, аби збудити свідомість читачів. Натомість сільський священик Мануель, протагоніст роману, прагне не бентежити своїх парафіян сумнівами, а навіювати їм сон віри, аби захистити їх од духу історичного часу з його культом науки, прогресу (які в романі уособлює Ласаро). Сам дон Мануель втратив віру у безсмертя, в чому й полягає його мучеництво, але він вбачає свій обов’язок у тому, щоби замовчувати деякі небезпечні тенденції епохи. Він святий брехун — подібні образи нерідко зустрічаються в історії літератури кінця XIX — початку XX ст. Модель Іспанії (а селище Вальверде де Лусерна є нічим іншим, як уособленням всього іспанського суспільства загалом) вражає своїм відвертим консерватизмом: дон Мануель, його учениця Анхела Карбальїно і оповідачка його історії, її брат Ласаро, який під впливом Мануеля звільняється від шкідливих переконань доби Модерності, свідомо намагаються повернутися до часів Середньовіччя.

Відомий іспанський історик літератури Санчес Барбудо припустив, що в цьому романі Унамуно хотів виразити власне незадоволення тією реальністю Другої республіки, яку він побачив після повернення з вигнання: «Він мав бажання сповідатися і висловити внутрішню зневіру що була наслідком контрасту між тим, що мало би бути, і тим, що було насправді. Цей біль він виразив через свого персонажа священика дона Мануеля. У романі відображене глибоке страждання і гризота від усвідомлення того, що він ошукував своїх читачів, і водночас реакція на політичні процеси, що відбулися в Іспанії 1930 року. Ось що спонукало Унамуно написати роман „Святий Мануель Добрий, мученик“».

Ніхто не ставить під сумнів переконливість такого прочитання твору, але не можна не погодитись і з тими критиками, які вважають таке тлумачення завузьким. Зокрема, В. Ґарсіа де ла Конча вказує на цілу низку інтерпретаційних помилок, на яких базується ця версія. Насамперед її прихильники занадто велику увагу зосереджують на долі дона Мануеля, вважаючи його головним персонажем і забуваючи, що читач має справу з суб’єктивним викладом його історії, автором якої є Анхела Карбальїно. Вона начебто пише біографічну