Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

спостерігав за ним без жодного виразу на обличчі. Якби Нік підвів очі, йому б одразу здалося це дивним. Щойно він відвернувся, щоб роздивитися рану в хромованому віддзеркаленні, обличчя незнайомця обм’якло. Воно стало порожнім і безвиразним. На ньому був чистий, однак старий комбінезон та важкі робітничі черевики. Він мав п’ять футів і дев’ять дюймів[233] зросту й таке світле волосся, що воно здавалося білим. Його очі були блакитні та порожні — вони та колір волосся свідчили про його шведське чи норвезьке походження. На вигляд йому можна було дати років двадцять три, та пізніше Нік довідався, що йому сорок п’ять чи десь так, бо він пам’ятав закінчення Корейської війни[234] й те, як за місяць після того повернувся додому батько, одягнений в уніформу. Можна було не замислюватися над тим, чи він усе вигадав, — фантазія не була серед сильних рис Тома Каллена.

Він стояв там із порожнім обличчям, наче робот, якого висмикнули з розетки. Та потроху його лице почало оживати. Заблищали червоні від віскі очі. Він усміхнувся. Йому згадалося, що кажуть у такій ситуації.

— Ой, містере, ну ви й полетіли. Ото беркицьнулись! Боже мій!

Він закліпав, помітивши, як сильно заюшило лоба прибульцеві.

У нагрудній кишені в Ніка були блокнот із ручкою — вони лишилися на місці. Ось що він написав: «Просто ви мене налякали. Гадав, що ви мрець, допоки ви не сіли. Я в порядку. У місті є аптека?»

Він показав записку чоловікові в комбінезоні. Той узяв блокнот. Подивився на літери. Віддав назад і всміхнувся.

— Мене звати Том Каллен. Та я не вмію читати. Я довчився лише до третього класу, та тоді мені було вже шістнадцять років, і татко сказав, що з мене досить. Сказав, що я вже великий.

«Розумово відсталий, — подумав Нік. — Я не можу говорити, а він — читати». На мить він геть спантеличився.

— Ой, містере, ну ви й полетіли! — вигукнув Том Каллен, і в певному сенсі слова прозвучали вперше для них обох. — Боже мій, ото беркицьнулись!

Нік кивнув. Повернув до кишені блокнот із ручкою. Закрив рот рукою, похитав головою. Притулив долоні до вух, похитав головою. Торкнувся лівицею горла, похитав головою. Каллен здивовано вишкірився.

— Зуб болить? У мене якось болів. Ой, ще й як! Боже милий!

Нік похитав головою й знову повторив свою пантоміму. Цього разу Каллен подумав, що в нього болить вухо. Нік підняв руки вгору, а тоді рушив до велосипеда. Зішкреблося трохи фарби, та з усім іншим був наче порядок. Він сів на сідло й покотив вулицею. Так, із великом порядок. Каллен біг підтюпцем поряд із ним. Він щасливо всміхався й не зводив із Ніка очей. Він уже з тиждень нікого не бачив.

— Не любите говорити? — спитав він.

Та Нік не озирнувся, ніби й не почув. Том посмикав його за рукав і повторив запитання.

Чоловік на велосипеді притулив руку до рота й похитав головою. Том насупився. Чоловік поставив велосипед на гальмо й роздивлявся вітрини крамниць. Він начебто знайшов те, що шукав, бо рушив до хідника й підійшов до аптеки містера Нортона. Якщо він хотів щось купити, йому не пощастило — аптека зачинена. Містер Нортон поїхав із міста. Схоже на те, що майже всі позамикали будинки й поїхали геть — усі, крім мами та її подруги місіс Блейкі, бо ті померли.

Тепер мовчун уже смикав двері. Том міг би сказати йому, що діла не буде, навіть попри табличку «ВІДЧИНЕНО» на дверях. Табличка «ВІДЧИНЕНО» бреше. Шкода, адже Томові дуже подобалася газованка з морозивом. Вона значно краща за віскі, бо від нього спершу ставало приємно, тоді хотілося спати, а потім голова так боліла, що мало не лускала. Він засинав, щоб переспати головний біль, та йому снилося багато дурнуватих снів про чоловіка в чорному вбранні, як в отця Діфенбейкера. У снах чоловік у чорному ганявся за ним. Томові він здавався дуже поганою людиною. Єдиною причиною, з якої він узявся за випивку, було те, що татко з мамцею не дозволяли куштувати віскі, та що тепер? Адже їх більше немає. Захоче й вип’є.

Але що тепер робить мовчун? Він підняв із хідника смітник і збирався… що? Невже він хоче розбити вікно містера Нортона? ХРЯСЬ! Ой, ну дає! І ось він уже просовує руку всередину, відмикає двері…

— Гей, містере, так не можна! — крикнув Том голосом, що бринів од обурення й збудження. — Це протизаконно! ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «незакон-но». Хіба ви не чули, шо…

Та незнайомець уже зайшов усередину й на жодне слово не озирнувся.

— Ви глухі, чи шо?! — гукнув Том. — Боже милий! Ви…

Він поступово замовк. Жвавість та збудження зринули з обличчя. Том знову перетворився на вимкненого робота. У Меї люди частенько бачили Хворенького Тома в такому стані. Він ішов собі вулицею, роздивлявся вітрини крамниць із завжди однаковим щасливим виразом на округлому скандинавському обличчі й раптом уклякав на місці й відключався. «Дивіться, Том знову за своє!» — чулися крики зі сміхом. Якщо з Томом був його татусь, він хмурився й штрикав сина ліктем, а то й стусав у плече чи гупав по спині, доки той не отямлювався. Однак у першій половині 1988 року Томового татуся бачили поряд із сином дедалі менше, бо він почав гуляти з рудою офіціанткою, яка працювала в «Бумеровому барі з грилем». Звали її Діді Пекалотт[235] (з її імені часто кепкували), і десь рік тому вони з Доном Калленом утекли. Востаннє їх бачили в дешевому готелі-блощичнику в Слепауті, штат Оклахома, та й усе.

Більшість місцевих сприймали Томові раптові відключки як ознаки його дальшого отупіння, та насправді це були миті майже нормального мислення. Розумові процеси людини ґрунтуються на дедукції та індукції (принаймні так твердять психологи), і розумово відсталі люди на них не спроможні. Десь у їхніх мізках є лінії передач із зіпсутими провідниками й запобіжниками. Том Каллен був не сильно відсталим, і він міг здійснювати прості обрахунки. Та інколи, під час його відключок, він міг проводити складніші індуктивні й дедуктивні асоціації. Він відчував, що може провести такий зв’язок так само, як нормальна людина, — от-от скаже слово, яке «крутиться на кінчику язика». І коли це траплялося, Том відмикався від реального світу, який був лише поступовим потоком сенсорної інформації, та занурювався у власну свідомість.