Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

О 14.00 вона спустилася у відділ кадрів і склала контракт. Потім пішла до редакції відділу культури і запросила для розмови начальника відділу Себастьяна Страндлунда і журналістку Еву Карлссон.

— Наскільки я розумію, відділ культури вважає Еву Карлссон тямущим і талановитим репортером.

— Вірно, — підтвердив Страндлунд.

— А в останні два роки ви в бюджетних заявках просили підсилити редакцію як мінімум двома співробітниками.

— Так.

— Ево, зважаючи на отримані вами листи, якщо я візьму вас на постійну посаду, можливо, поповзуть неприємні чутки. Ви як і раніше зацікавлені в ній?

— Звичайно.

— В такому разі моїм останнім рішенням в «СМП» стане підписання цього трудового договору.

— Останнім?

— Довга історія. Я сьогодні звільняюся. Будьте ласкаві, не говоріть нікому про це десь із годину.

— Що…

— Незабаром з’явиться службова записка.

Еріка Берґер підписала контракт і передала через стіл Еві Карлссон.

— Хай щастить, — сказала вона з усмішкою.

— Невідомого літнього чоловіка, що брав участь в суботній нараді в Екстрьома, звуть Георг Нюстрьом, він комісар, — сказала Моніка Фігуерола, викладаючи отримані в результаті оперативної зйомки фотографії на стіл перед Торстеном Едклінтом.

— Комісар, — пробурмотів Едклінт.

— Стефан вирахував його учора ввечері. Він відвідував квартиру на Артилеріґатан і приїхав машиною.

— Що нам про нього відомо?

— Починав він у звичайній поліції, а в ДПУ/Без працює з вісімдесят третього року. З дев'яносто шостого року — на посаді слідчого з персональною відповідальністю і здійснює внутрішній контроль за вже закінченими справами.

— Ясно.

— Починаючи з суботи до під’їзду заходило шість чоловік, що становлять інтерес. Окрім Юнаса Сандберґа і Георга Нюстрьома в будинку ще знаходиться Фредрік Клінтон. Він сьогодні вранці їздив лікарняним транспортом на діаліз.

— Хто решта троє?

— Якийсь пан Отто Хальберґ. Він працює в ДПУ/Без із вісімдесятих років, але взагалі-то прикріплений до Штабу оборони — значиться у військово-морських силах і військовій розвідці.

— Он як. Мене це чомусь не дивує.

Моніка Фігуерола дістала ще один знімок.

— Цього хлопця ми поки не вирахували. Він ходив обідати разом із Хальберґом. Спробуємо з’ясувати, хто він такий, коли він увечері піде додому.

— Гаразд.

— Проте найцікавіший тип — ось цей.

Вона поклала на стіл ще одну фотографію.

— Його я знаю, — сказав Едклінт.

— Його звуть Ваденшьо.

— Точно. Він працював у відділі боротьби з тероризмом років десь п’ятнадцять тому. Офісний генерал. Колись вважався у «Фірмі» одним з кандидатів на посаду великого начальника. Що з ним сталося, я не знаю.

— Він у дев’яносто першому році звільнився. Вгадайте, з ким він обідав приблизно годину тому?

Вона виклала останню фотографію.

— Начальник канцелярії Альберт Шенке і фінансовий директор Густав Аттербум. Я хочу, щоб за цими особами велося цілодобове спостереження. Мені треба точно знати, з ким вони зустрічаються.

— Це неможливо. У мене в розпорядженні є лише чотири людини. І хоч би хтось із них повинен працювати з документацією.

Едклінт кивнув і задумливо прикусив нижню губу. Через деякий час він поглянув на Моніку Фігуеролу.

— Нам потрібні ще люди, — сказав він. — Ти не могла б без особливого галасу зв’язатися з інспектором кримінальної поліції Яном Бубланськи і запитати, чи не погодиться він сьогодні після роботи зі мною повечеряти? Скажімо, десь о сьомій.

Едклінт потягнувся до слухавки і набрав номер, який знав напам’ять.

— Привіт, Арманський. Це Едклінт. Згадуючи з приємністю вечерю, на яку ти мене недавно запрошував, мені хотілося б зробити тобі у відповідь пропозицію… ні, я наполягаю. Скажімо, десь так на сьому?

Лісбет Саландер провела ніч у слідчому ізоляторі «Крунеберґ», у камері площею приблизно чотири на чотири метри.

Про меблювання нічого було й говорити. Лісбет заснула протягом п’яти хвилин після того, як її замкнули, і, прокинувшись у понеділок рано-вранці, слухняно виконала рекомендовані терапевтом Сальгренської лікарні вправи на розтяжки. Потім вона поснідала і мовчки всілася на ліжко, втупившись прямо перед собою.

О пів на дев’яту її повели у приміщення для допитів, розташоване в іншому кінці коридору. Конвоїром виявився лисий дядько в літах невеликого зросту, з круглим лицем і окулярами в роговій оправі. Він тримався з нею коректно і добродушно.

Анніка Джанніні привітно поздоровкалася з нею, Ханса Фасте Лісбет проігнорувала. Потім вона познайомилася з прокурором Ріхардом Екстрьомом і наступні півгодини провела, сидячи на стільці і невідривно дивлячись в одну цятку, трохи вище голови Екстрьома. За весь цей час вона не промовила ані слова і не ворухнула жодним мускулом.

О десятій годині Екстрьом перервав невдалий допит. Він відчував роздратування, позаяк не зумів добитися від неї ані найменшого відгуку. Дивлячись на тоненьку, лялькового вигляду дівчину, він уперше завагався: невже вона й справді могла жорстоко побити Маґґе Лундіна і Сонні Ніємінена? Хіба суд повірить у цю історію навіть за наявності переконливих доказів?

О дванадцятій годині Лісбет принесли нехитрий обід, а наступну годину вона провела за розв’язанням про себе рівнянь з галузі сферичної астрономії, згадавши про книгу, яку читала двома роками раніше.

О 14.30 її знову відвели у приміщення для допитів. Цього разу конвоїром виявилася молода жінка. У кімнаті нікого не було. Лісбет сіла на стілець і стала роздумувати й далі над одним особливо складним рівнянням.

За десять хвилин двері відчинилися.

— Доброго дня, Лісбет, — привітно поздоровкався усміхнений Петер Телебор'ян.

Лісбет Саландер заклякла. Частини рівняння, яке вона вибудовувала перед собою в повітрі, впали вниз. Вона навіть почула, як цифри і знаки задзвеніли, вдаряючись об підлогу.

З хвилину Петер Телебор’ян постояв не рухаючись, роздивляючись її, а потім усівся навпроти. Вона ж дивилася й далі в стіну.

Через деякий час вона перевела погляд і поглянула йому в очі.

— Мені шкода, що ти потрапила в таку ситуацію, — сказав Петер Телебор’ян. — Я постараюся допомогти тобі всіма можливими способами. Сподіваюся, нам удасться встановити взаємну довіру.

Лісбет роздивлялась його, переміщаючи погляд по сантиметру. Скуйовджене волосся. Борода. Маленька щілинка між передніми зубами. Тонкі губи. Брунатний піджак. Розстебнутий комірець сорочки.

— Сподіваюся також, що зумію допомогти тобі краще, ніж у нашу минулу зустріч, — донісся до неї його м’який і оманливо доброзичливий голос.

Він поклав перед собою на стіл маленький блокнотик і ручку. Лісбет опустила погляд і поглянула на ручку. Та являла собою загострену сріблясту трубочку.

Аналіз наслідків.

Лісбет стримала поривання простягнути руку і схопити ручку.

Пошукавши очима його лівий мізинець, вона побачила ледь помітну білу смужку на тому місці, в яке п’ятнадцять років тому уп’ялася зубами і стиснула щелепи з такою силою, що заледве не відкусила йому палець. Знадобилися зусилля трьох санітарів, щоб утихомирити її і