Читати книгу - "Історія Лізі"

Аменда, здавалося, зробила над собою величезне зусилля… й усміхнулася.

— Коли я востаннє себе порізала. Скот допоміг мені повернутися додому. Він сказав… я вам усім потрібна.

Її слова мало що прояснили для Лізі. Надто пізно, щоб це мало якесь значення, звичайно, але ліпше було б усе-таки знати. І чому він ніколи нічого не розповідав про це своїй дружині? Бо він знав, що маленька Лізі страшенно боїться Місячного Кола та істот — а надто однієї з них, — які тут жили? Певно, що так. Бо відчував, що рано чи пізно вона про все довідається сама? Звичайно, що так.

Аменда знову втупила свій погляд у корабель, який стояв у гавані і був її версією Скотового озера. Лізі струснула її за плечі.

— Мені потрібна твоя допомога, Мендо. Один псих хоче мене покалічити, і я хочу, щоб ти встромила палицю йому в колесо. Мені потрібна твоя допомога тепер!

Аменда обернулася й поглянула на Лізі з майже комічним виразом подиву на обличчі. Під ними якась жінка у східному халаті, тримаючи в руці знімок усміхненої дитини з рідкими зубками, подивилася на них і промовила мляво й докірливо:

— Тихше… не заважайте… мені… думати… навіщо… я… це… зробила.

— Не пхай носа в чуже корито, Бетті, — різко кинула їй Лізі, а тоді обернулася до Аменди. Вона з полегкістю побачила, що Аменда досі на неї дивиться.

— Ти про кого, Лізі?..

— Про одного психа. Він з’явився через клятущі папери й рукописи Скота. Але зараз уся його увага спрямована на мене. Він поранив мене сьогодні вранці й поранить мене знову, якщо я… якщо ми…

Аменда знову звернула погляд на корабель, який гойдався на хвилях, кинувши якір у гавані, й Лізі твердо взяла її голову у свої долоні, й тепер вони знову дивились одна на одну.

— Слухай мене уважно, Тичко.

— Не називай мене Тичкою…

— Слухай мене уважно, і я не буду. Ти знаєш мою машину? Мій БМВ?

— Так, Лізі, але ж…

Аменда все ще поривалася звернути свій погляд на воду. Лізі майже силоміць знову повернула її голову назад, але інстинкт підказав їй, що так вона мало чого досягне. Якщо вона справді хоче вивести Аменду звідси, вона повинна зробити це своїм голосом, своєю волею, а головне скористатися з того, що Аменда сама хоче піти.

— Мендо, цей суб’єкт… може не просто мене покалічити, а якщо ти не допоможеш мені, то існують усі шанси, що він мене вб’є.

Тепер Аменда подивилася на неї з подивом і розгубленістю.

— Уб’є?

— Атож. Атож. Я обіцяю тобі все пояснити, але не тут. Якщо ми затримаємося тут надовго, це закінчиться тим, що я зрештою залишуся тут і витріщатимуся на «Рожеві троянди» разом із тобою.

І Лізі знала, що це не брехня. Вона відчувала, як притягує її це місце, як воно хоче, щоб вона сиділа тут і бездумно дивилася. Якби вона піддалася, двадцять років могли б проминути, як двадцять хвилин, а вона та її велика сестричка Менда-Кролик усе сиділи б тут і чекали б, коли можна буде сісти на піратський корабель, який завжди кликатиме їх на свій борт, але ніколи не вийде в море.

— А мені не доведеться пити той паскудний пунш? Або… — Аменда зсунула брови, силкуючись пригадати. Потім лінії на її обличчі розгладилися. — Або отой ссііік, що пахне клопами?

Дитяче сюсюкання, з яким вона вимовила це слово, примусило Лізі ще раз засміятися, і жінка в халаті та з фотографією в руці озирнулася знову. Аменда потішила серце Лізі, поглянувши на жінку з погордливим виразом Ти на кого витріщаєшся, суко?.. а потім зробивши їй непристойний жест рукою.

— Мене не змушуватимуть до цього, маленька Лізі?

— Обіцяю, тобі не доведеться більше пити ані пуншу, ані соку, який пахне клопами. А зараз подумай про мою машину. Ти знаєш її колір? Ти певна, що пам’ятаєш?

— Кремовий. — Губи Аменди зробилися зовсім тонкі, а обличчя набуло виразу це-маленька-домашня-правда-чи-подобається-вона-тобі-чи-ні. Лізі була в абсолютному захваті, коли побачила його. — Коли ти її купувала, я сказала тобі, що жоден колір не брудниться швидше, але ти мене не послухала.

— А ти пам'ятаєш наклейку на бампері?

— Якийсь жарт про Ісуса, я думаю. Рано чи пізно який-небудь розлючений християнин зірве її звідти. І ще й подряпає тобі машину, а це, кажуть, прикмета, яка приносить нещастя.

Десь ізгори пролунав чоловічий голос із явно осудливими нотками:

— Якщо вам треба поговорити, забирайтеся геть. Кудись-інде. Лізі навіть не стала обертатися, а не те, що посилати йому непристойний знак рукою.

— На бампері написано ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ І ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. А тепер я хочу, щоб ти заплющила очі, Амендо, й побачила мій автомобіль. Дивися на нього ззаду, щоб наклейку на бампері було видно. Він стоїть у затінку дерева. Обриси тіні рухаються, бо гілля розгойдує вітер. Ти можеш так зробити?

— Та-а-ак… Я думаю, зможу… — Вона скошує очі вбік, щоб скинути останнім поглядом на корабель у гавані. — Я думаю, зможу, якщо це допоможе тобі врятуватися від суб’єкта, який хоче тебе поранити… Хоч я не розумію, до чого тут Скот… Минуло вже два роки, як він помер… хоча… Здається, він казав мені щось про жовту афґанку нашої доброї матінки, і, думаю, він хотів, щоб я тобі це сказала. Звісно, я нічого тобі не казала. Я майже все забула про ті часи… Мабуть, умисне забула.

— Які часи? Які часи, Мендо?

Аменда подивилася на Лізі таким поглядом, ніби іі маленька сестра була найдурнішим створінням у світі.

— Про ті часи, коли я себе різала. Після останнього випадку — коли я порізала собі пуп — ми були тут. — Аменда притиснула до щоки кінчик пальця, створивши там тимчасову ямку. — Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. І про афґанку. Але він чомусь називав її африканкою. Він ще тоді сказав якесь чудне слово. Бук? Бур? Чи бум? А може, все це мені лише наснилося.

Ця несподівана розповідь дещо схвилювала Лізі, але не вибила її з рівноваги. Якщо вона хоче забрати Аменду звідси — і вибратися звідси сама, — це треба робити негайно.

— Менше з тим, Мендо, лише заплющ очі й намагайся побачити мій автомобіль. Кожну кляту деталь, яку ти зможеш пригадати. Усе інше зроблю я.

«Сподіваюся, що зроблю», — подумала вона й коли побачила, як Аменда заплющила очі, то й сама їх заплющила і міцно стиснула