Читати книгу - "Місто кісток"

– Якщо це його плани стосовно Чаші, то чому він досі не зробив так? Чого він чекає? – запитав Люк.

Блеквелл повів бровами:

– Хіба ти не знаєш? У нього…

Шовковистий сміх перервав його. Збоку з’явився Пенґборн, весь у чорному, зі шкіряним ремінцем через плече.

– Досить, Блеквелле. Як завжди, ти забагато говориш, – він блиснув гострими зубами у бік Люка. – Цікавий хід, Ґреймарку. Не думав, що ти наважишся повести свій новий клан на самогубство.

Обличчя Люка смикнулося.

– Джоселін. Що він з нею зробив?

Пенґборн мелодійно засміявся.

– Я думав, тобі байдуже.

– Не розумію, для чого вона йому тепер, – продовжив Люк, ігноруючи його насмішку. – У нього є Чаша. Джоселін йому більше не потрібна. Він ніколи не ішов на бездумне вбивство. Вбивство без приводу. Хіба тепер є інший привід.

Пенґборн байдуже повів плечима.

– Нам без різниці, що він із нею зробить. Вона була його дружиною. Можливо, він ненавидить її. Ось і привід.

– Відпустіть її, і ми теж підемо та заберемо клан. Я буду вашим боржником, – сказав Люк.

– Ні! – раптово вигукнула Клері, змусивши Пенґборна та Блеквелла подивитися на неї. Вони дивилися так, наче перед ними був тарган, який уміє розмовляти. Вона обернулася до Люка. – Ще Джейс. Він десь тут.

Блеквелл посміхався.

– Джейс? Ніколи не чув про такого. Я б міг попросити Пенґборна відпустити її. Але не буду. Вона завжди була курвою, ця Джоселін. Вважала себе кращою за інших через зовнішність та походження. Справжня породиста сучка. І заміж за Валентина вийшла, щоб відвернути його від нас…

– Розчарований, що він не став твоїм, Блеквелле? – коротко мовив Люк, та Клері помітила ноту холодної люті в його голосі.

Блеквелл, ставши пурпуровим, сердито ступив у кімнату.

Клері ледь зауважила, як Люк схопив зі столика скальпель і кинув його. Він двічі перекрутився в повітрі та застряг гострим кінцем у горлі Блеквелла. Той почав задихатися, очі закотилися, і він упав на коліна, тримаючись за горло. Поміж пальцями текла яскраво-червона рідина. Блеквелл відкрив рота, ніби хотів щось сказати, та звідти витік струмок крові. Його руки сповзли, і він упав на підлогу, наче зрубане дерево.

– Оце так! – з відразою мовив Пенґборн, дивлячись на товариша. – Яка неприємність.

Кров, яка витікала з горла Блеквелла, утворила на підлозі в’язку червону калюжу. Люк, схопивши Клері за плечі, щось шепотів їй на вухо.

Вона його не чула. У голові гуділо. Їй пригадався вірш з уроку англійської літератури, щось про те, що після того, як побачиш першу смерть, інші смерті не мають значення. Той поет не знав, про що говорить.

Люк відпустив її.

– Пенґборне, ключі, – сказав він.

Пенґборн штовхнув Блеквелла ногою і глянув угору. Він виглядав роздратованим.

– Або що? Ти кинеш у мене шприц? На столі був лише один скальпель. Ні, – додав він, витягуючи з-за плеча зловісний меч. – Якщо тобі потрібний ключ, візьми його. Не тому, що мене якимось чином цікавить Джоселін Морґенштерн, а тому, що я роками чекав нагоди… вбити тебе.

Він розтягнув останні слова, смакуючи їх, і рушив до кімнати. Меч блискавками відбивав місячне світло. Клері помітила, як Люк махнув їй дивно витягнутою рукою з гострими кігтями. Раптом вона зрозуміла дві речі. Перше: він перетворюється. І друге: він шептав їй лише одне слово.

– Біжи!

Дівчина побігла. Обминула Пенґборна, який навіть не глянув на неї, пробігла повз тіло Блеквелла й опинилася в коридорі до завершення перетворення Люка. Її серце шалено калатало. Вона не оглядалася, але чула виття, довге і пронизливе, брязкіт металу і оглушливе падіння. «Розбилося скло, – подумала вона. – Певне, вони перекинули столика».

Клері побігла коридором до кімнати зі зброєю. Вона схопила сокиру з гартованої сталі.

Але та міцно сиділа у стіні. Вона хапалася за меча, потім за шпагу й навіть за маленький кинджал, але нічого не змогла вийняти. Нарешті, поранивши пальці й поламавши нігті, вона здалася. У цій кімнаті були чари, але не чари рун, а щось зловісне і дивне, щось темне.

Клері вибігла з кімнати. На цьому поверсі не було нічого, що могло б їй допомогти. Вона пошкутильгала коридором і зупинилася перед сходами, виснажена, з болем у руках та ногах. Угору чи вниз? Внизу немає світла, пригадала вона. Отже, там пусто. Звичайно, вона мала у кишені відьомське світло, але самій було страшно ступити в цю темноту. Згори дівчина побачила відблиск вогню і якесь мерехтіння, схоже на чийсь рух.

Клері пішла вгору. Гуділи ноги, щеміли