Читати книгу - "Піти й не повернутися"

вдавленій ним ямці, звісно, разом під кожушком було б значно тепліше й затишніше обом, однак Антон тепер не хотів до неї підсовуватися. Ще подумає, що йому тільки цього й треба, що за цим він і біг слідом, наздоганяючи її на заплаві. Але для нього зовсім не це було головне і не заради цього він доганяв її, мало не загубивши у болоті. Хоча, звісно, він чоловік і вона не могла не вабити його своєю дівочою принадністю.

Тепер він не знав навіть, коли все почалося. Може, з тих вечорів у Заглядках, коли він танцював з нею «страдания», або з того шумливого дня, коли загін Кузнецова, покинувши обжитий табір у Сілецькому лісі, квапливо перебазувався за Щару. На новому місці їх зустріла неймовірна глушина старого замшілого ялинника, втікаючи від переслідувань, вони добу не їли, були голодні, знеможені, як чорти. Після короткого відпочинку командир взводу доручив трьом партизанам обладнати кухню загону. Двоє пішли шукати чисту воду, Антон же заходився лагодити топку — під їхній закопчений казан потрібно було викопати ямку. Він одразу ж став до роботи, зігрівся, спітнів і, коли подумав, що треба зняти кожушок, побачив Зоську. Дівчина тихо підійшла до нього, стала навпроти й усміхнулася.

— Що, допомогти прийшла? — запитав він і теж усміхнувся.

— Ну, такому ще помагать! Сам упораєшся. Он руки які широкі, мов лопати, — засміялася вона, й Антон чомусь ніяково подивився на свої немиті, забруднені землею, долоні.

— Як порожній живіт і руки знемагають.

— Зголоднів, бідолашний. На, ось тобі…

Зоська ступила ближче і з маленького білого кулачка відсипала йому півжмені крупного гороху.

— Підкріпись. Сніданок не скоро.

І знову якось загадково усміхнулася, неквапливо пішла в ялинник, де чути було голоси хлопців, що лагодили курені для житла. Він подивився вслід на її зграбну невеличку постать у чобітках, спідничці й якійсь широкій, не по ній, куртці, подумав несподівано й заздрісно: «Гарна дівчинка».

Зоська пішла, напевно, забувши відразу ж про нього, її оточили вже інші хлопці, молоді й ті, хто був старший — усі, кому хотілося привернути до себе її увагу, пожартувати, тим паче, що інших жінок, окрім буркотливої літньої Степаниди, в загоні не було. Антон не виставляв себе поперед інших, хоча кілька разів ловив себе на тому, що почав думати про неї й був не проти того, аби знову побачити її.

Однак бачив він Зоську, як і досі, рідко. У жовтні два взводи із загону здійснювали операцію по знищенню Лук'янівського льнозаводу і протягом тижня не були в таборі, а на початку Жовтневих свят він двічі з групою Мамикіна ходив на шосе роздобувати боєприпаси і зброю. Повертаючись із другого завдання, група нарвалася на засаду, її обстріляли з сільського вигону, одного хлопця вбили, а тяжкопораненого Мамикіна він ніс на собі кілометрів двадцять до табору, де той через день сконав. Ховали вбитих, настрій поганий, було не до дівчини, що прижилася в загоні при кухні, а згодом при штабі — з неї почали готувати розвідницю. Щоправда, одного разу, стрівши її на стежці, обмінялися двома-трьома фразами, і все.

Антон не дуже сумував за нею, бо за вдачею був людиною з характером, витримки в нього вистачало. Засади, бої, небезпека загартували його ще більше і він не міг навіть згадати випадку, щоб коли розгубився чи дужче злякався. Навіть на тому злощасному хуторі. Хоча дехто в загоні й хотів би звинуватити його за смерть командира загону, але він ні в чому не був винний. Навпаки, завдяки його кмітливості було врятовано чотирьох, він перший стрибнув із горища в кропиву і крикнув усім: за мною! Хата вже горіла, підпалена з другого кінця, від прибудови, вони, задихаючися в диму, з годину відстрілювалися від поліцаїв, які насідали з трьох боків, з четвертого боку нічого не було видно, туди валив дим. Кузнецов із ординарцем рідко стріляли з хати, куди поліцаї кидали гранати. Мабуть, командир був поранений і не міг вибігти першим, а вони, четверо, що могли зробити проти трьох десятків нахабних псів? Добре, що дув сильний вітер, який низько слав дим на городі, це і врятувало їх.

Голубіну було шкода Кузнецова до сліз, це був відважний і розумний командир загону. Антон любив його, як тільки можна було любити здібного командира в армії. Йдучи куди-небудь у справах, у розвідку, на бойову операцію або гулянку, він завжди брав із собою шістьох партизан, разом із ними їздив і Голубін. Тепер від цієї шестірки, здається, нікого не лишилося.

Надто важко було спочатку, загін формувався з різних людей — частково з районного активу, партійців, НКВС, з поранених червоноармійців, а також приймаків-оточенців і навіть людей, позбавлених волі, яким пощастило втекти з таборів. Багато хто був без зброї, інші — хворі чи з відкритими ранами, дехто нарікав на партизанські порядки й начальство, невідомо ким і коли призначене. Був один, який назвався майором і вимагав для себе командирської посади. Кузнецов у таких випадках дотримувався незмінного для всіх правила: покажи себе в бою — ставай командиром. І це було добре правило, думав Голубін. Сам він кілька років до війни працював податковим агентом у райфо, в армії раніше не служив, а довелося піти на війну — став командиром взводу, потім командиром підривників і лише після загибелі Кузнецова знову понизили до рядового. Та він не кривдився, стало не до командирських амбіцій, важливіше було зберегти цілою овчину, як любив казати Кузнецов.

Під осінь, однак, стало легше, люди в загоні більш-менш притерлися один до одного, можна було воювати. Коли б не ця прикра смерть командира.

Мабуть, справді на війні, як і в житті, послідовно чергуються різні смуги: білу змінює чорна й навпаки. З вересня загін, певно, увійшов у свою чорну смугу, набрався він лиха, одне гірше за друге.

Почалося з загибелі Кузнецова і трьох чоловік його групи. Потім пішла й не повернулася диверсійна група Кубелкіна. Не