Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

Докорчуються трупики ідей. Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса, З туману виповза осінній день. Каноничі, 1980 р. Перший сніг
Ніякий сніг не вічний. Але цей — Не вічний двічі. Першість завше тлінна. Мої слова загрузли по коліна У синьому снігу твоїх очей. Вмерзають, мов очеретинки, в лід. Й ця осінь — до незвичності холодна, І на небес розчахнутому тлі — Відбілені розлукою полотна, І я — самолюбивий до плачу, В стремлінні до пріоритету впертий, — Я сам собі ледь чутно шепочу: «Якщо вже бути снігом — то не першим…» І білий сніг, холодний хліб зими, Торкаючи замерзлими вустами, У долі я прошу: «Благослови Цих світлих днів розтоптані кристали…» Листопад 1980 р. Багатообіцяюча пісенька
Все-таки ще по-божому З нами життя обійшлось: Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Кожному незнаменитому — Слави фужер лимонадний, Кожному Мартіну Ідену — Власний ілюмінатор. Кожній біді непрошеній Протиставляють волю, А голові непорожній — Крука над головою. Кожній дрібноті службовій Є мрія про вознесіння. Кожній великій любові — Пишне, бучне весілля. Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Що ж мені, що ж мені, що ж мені? Що ж? Журавель
Я журавель. Той самий, що у небі. Той самий — не синиця у руці. Як проти сонця глянути на мене, То наче сонце взято на приціл. Щось шемрало мені в громах полемік: «Хіба ж це та, омріяна зоря? Ти ж — журавель, а не нічний метелик, Чому ж летиш на світло ліхтаря?» Хіба їм зрозуміти, недотепам, На попелищах нетривких святинь, Коли навколо ніч, холодна й темна, А той ліхтар — він все-таки світив!.. Це потім лиш, безсонними ночами Я зрозумію з болем і з жалем, Що навіть з перебитими ногами Я все-таки лишаюсь журавлем. Сніги січневі і сади травневі, Я вас чекав, я довго вас шукав. Я вільний журавель. Я знову в небі. Твоя синиця — у твоїх руках. 1984 р. «О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо…»
«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо, Кулаки стискаючи в кишенях, — Знову цілять не по тих мішенях, Людство знов когось не вберегло». Так вже споконвіку повелось, Що свистить каміння у повітрі І новітні грані непомітні У мистецтві відкриває хтось. Ось прийшов і в небесах повис Високосний номер телефону, Наче заголовок фейлетону: «Альпініст не озирнувся вниз».