Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Доброго дня, мосьє Толедано, я Мішель Маріні.

— Здрастуйте, Мішелю, як справи?

Мене здивувало таке тепле вітання, простягнута рука та щира усмішка.

— А де ж Камілла? — спитав він.

Я не знав, що йому відомо.

— Власне, я прийшов до вас.

— Що ж, проходьте.

Я ступив до квартири. Передпокій заповнений картонними коробками. З наліпками, щоби їх розрізняти. Він саме збирав наступну в їдальні.

— Скоро їдете?

— Спершу поїдуть коробки. По каві?

— Красно дякую, мосьє. Не хочеться.

Він дивився на мене й чекав. Налив собі велику чашку.

— І даремно. У таку собачу погоду це зігріває. То в чому справа, мій хлопчику?

Він помітив, що мені було важко говорити.

— Ану сідай. Так легше. Любиш мигдальні бісквіти? Моя дружина сама їх пече.

Ми сіли за стіл. Він розкрив залізну коробочку, наповнену печивом.

— Пригощайся. Ти ще ніколи таких не куштував.

З ввічливості я взяв два.

— Смачні.

— Відчуваєш апельсинову цедру? Рецепт моєї матері, гарантія якості з Константіни.

Настає момент, коли доводиться стрибати. Навіть попри крижану воду чи невміння плавати. Перед тим як корабель піде на дно.

— Мосьє Толедано, я поїду з вами.

Він припинив жувати печиво, поставив чашку. Не видавався ні здивованим, ані розгніваним.

— З нами, до Ізраїлю?

— Так.

— Хочеш приїхати на канікули?

— Ні. Назавжди.

— Через Каміллу?

— Так.

— А що вона про це думає?

— Вона зі мною попрощалась, сказала, що всьому край.

— Її правда. Між вами нічого не може бути.

— Чому?

— Бо ти не єврей.

— Для мене це не проблема. Чхав я на релігію. Я не вірянин.

— Ти хороший хлопець, Мішелю. Мені подобаються поети.

— Звідки ви знаєте?

— Донька все мені розповідає. Коли я був молодим, також обожнював поезію. Особливо Аполлінера. Знаєш Аполлінера?

— Не дуже добре.

Він покопирсався в закутках пам’яті.

— Уже й не згадаю. Стільки часу сплило…

Він заплющив очі…

— …О, як люблю тебе, сезоне, шурхіт твій,

Як фрукти падають: їх не збирають.

Як плаче ліс і легковій,

Всі їхні сльози восени лист за листочком опадають…

— Це десь там, усередині, — сказав він глумливо, тицьнувши пальцем у скроню. — Як подумати, неймовірно, що зберігається в нашій голові. Я нічого проти тебе не маю. Але хотів би, щоб моя донька вийшла заміж за єврея. Так буде краще.

— Чому?

— Через дітей! Про дітей ти подумав?

— Ще ні.

— У цьому й проблема. От ти б хотів, щоб твої діти відвідували синагогу?

— Можливо, мої діти нічого не відвідуватимуть.

— Зі своїми дітьми чини як хочеш. Діти ж моєї доньки не ходитимуть до церкви. Злагода — це залишатися серед своїх. Євреї з євреями, католики з католиками.

— Навіщо їхати? Ви можете бути євреями у Франції.

— Якби я був китайцем, то жив би в Китаї. Так було б нормально, хіба ні?

— Так.

— Я єврей, тому їду в Ізраїль. Це не складно. Ти от француз — ти живеш у Франції. Ти католик, тобі нíчого робити в Ізраїлі. Проте ви могли б дружити. Але кожен у себе. Щодо моєї донечки: я радий, що вона з тобою більше не бачиться. Це було б не до пуття.

— Не думаю, що Камілла дуже рада туди переїжджати.

— Я нікого не силую. Мої діти вільні. Якби вона сказала, що хоче залишитись, я б відправив її до мого брата в Монтреї. Вона хоче в Ізраїль, бо це її батьківщина, бо це сімейна алія[191]. Ми єдині, як пальці однієї руки. І потім, скажи, твої батьки згодні? Вони дали тобі дозвіл на виїзд за кордон?

— Ні.

— У всякому разі, я б тебе все одно не взяв. Ти молодий, Мішелю, насолоджуйся життям. Дівчат тут вистачає. А моїй доньці дай спокій, гаразд? Я тебе не жену. Мені слід допакувати дві коробки. Ось, тримай бісквітиків. І не облишай писати, я тобі кажу: ти здібний.

Я опинився на тротуарі, пакет печива в руці. На замітку: він дуже спритний, цей дядечко Толедано. Ще й сказав йому на виході: «Дякую, мосьє». Мого арсеналу виявилося недостатньо, щоб виступити проти чоловіка, який читає вірш з акцентом із Баб-ель-Уеду і пропонує вам каву з бісквітиками. Щоб аргументи мали бодай найменший шанс на успіх, потрібна неабияка вправність у діалектиці. Двадцять, ліпше тридцять років у компартії. Справжній. По той бік Стіни.

За дві години я відчинив двері «Бальто». Володимир роздавав нерозпродані харчі: чотири смажених курчати, які він розрізав, курка по-королівськи, листкові пиріжки, круглі пироги, пиріжки із сиром, заливні яйця, яловичі губи, кусені окосту і мортаделу[192]. Кожен щось виторговував і йшов з продуктами на два-три обіди.

— Хочеш чогось, Мішелю?

— Дякую, Володимире.

— Маю рисове тістечко.

— Я не голодний.

— Розіграємо партію? — спитав Ігор.

— Нема бажання.

— Що з тобою?

— Невеличка проблема. Хотів би з тобою порадитися.

Величезна помилка. На своє виправдання можу сказати, що в цій справі я дебютант. Слід було подумати, перш ніж щось казати. Озвучити публічне прохання про пораду Ігоря — означає дістати ще й думку Леоніда, Володимира, Павла, Імре, Томаша, Грегоріоса… Не могло й бути мови, щоб образити їх нашою усамітненою бесідою. Ми тут, щоб допомагати одне одному, чи не так? Тож усі повсідалися на банкетки. Леонід замовив дві пляшки кларету. Я поділився з ними своєю історією. Не всіма подробицями, звісно. Розповів лише останні епізоди. Вони слухали мене, запивали бісквіти ігристим. Під кінець вони замислилися.

— Ці бісквіти такі добрі, — сказав Грегоріос. — У нас таких не печуть.

— Жакі, повтори нам, — кинув Ігор.

— І в чому проблема? — спитав Павло.

— Я ж вам пояснив. Я не потрібен її батькові, бо я католик.

— Його правда, — відповів він.

— Це дискримінація!

— Він має право хотіти, щоби його донька вийшла заміж за єврея.

— Я її знаю. Родина її обдурила.

— Він не зобов’язує дівчину їхати з ними. Але їхнє місце справді там.

— Павле, ти єврей?

— Звичайно. Я вже сто років як не вірю в Бога, але я єврей до кінчиків пальців.

— Чому ти не їдеш до Ізраїлю?

— Особисто я хочу до Сполучених Штатів. Знаєш, Сланскі стратили, бо він був єврей. Як і більшість тих, кого повісили поруч із ним.

— А я говорю про батька, що забороняє мені бачитися з дочкою тому, що я не єврей!

— Це нормально,