Читати книгу - "Маятник Фуко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
(Michel Lamy, Jules Verne, initié et initiateur, Paris, Payot, 1984, pp. 237–238)
Відтворення Плану забрало в нас довгі дні, ми припиняли роботу, щоб поділитися один з одним найостаннішим відкритим пов’язанням, ми читали все, що потрапляло до рук — енциклопедії, газети, комікси, каталоги видавництв — навпоперек, у пошуках можливих перемичок, ми зупинялися і порпалися по всіх книжкових прилавках, нюшили по газетних кіосках, безцеремонно обкрадали машинописи наших дияволістів, відтак із тріумфом вривалися в офіс і кидали на стіл останню знахідку. Коли я пригадую ті тижні, вся ця історія здається мені блискавичною, гарячковою, наче у фільмі Ларрі Сімона, все відбувається ривками і стрибками, двері відчиняються й зачиняються із надзвуковою швидкістю, в повітрі літають торти з кремом, біганина по сходах уверх-униз, зіткнення старих автомобілів, падіння полиць у бакалійній крамниці посеред шквалу консервних бляшанок, пляшок, м’яких сирів, бризок содової, вибухів лантухів з борошном. Натомість пригадуючи те, що відбувалося поміж тим, у періоди затишшя, тобто решту життя, яке розгорталося навколо нас, я передивляюсь усе, наче фільм, знятий уповільненим зніманням — План, який формується в ритмі художньої гімнастики, наче повільний оборот дискобола, обережні хитання штовхача ядра, довгі періоди гри в ґольф, незрозумілі зволікання у грі в бейсбол. Словом, хоч би яким був ритм, доля щедро обдаровувала нас, адже якщо бажаєш знайти пов’язання, знаходиш їх повсюди, повсякчас і в будь-яких обставинах, світ вибухає у мережі, у вихорі спорідненостей, і все натякає на все, все пояснює усе…
Лії про План я не говорив нічого, аби не викликати її несхвалення, але я став мало часу проводити з Джуліо. Я пробуджувався уночі від думки, що Рене Декарт, себто Renatus Cartesius, мав ініціали R. С. і що він занадто ревно шукав розенкройцерів, а потім занадто ревно заперечував, що знайшов їх. Звідки така одержимість Методом? Метод був потрібен, щоб знайти розв’язання таємниці, яка зачарувала вже всіх утаємничених Європи… А хто прославляв чар готики? Рене де Шатобріан, R. С. А хто у часи Бекона написав Steps to the Temple? Річард Крешо, R. С. А що тоді Раньєрі де’Кальцабіджі, Рене Шар, Реймонд Чендлер, R. С., R. С., R. С? A Rick із Касабланки?
86
Це знання не було втрачене, принаймні не була втрачена його матеріальна частина, його передали побожним будівничим ченці з Сіто… Їх знали у минулому столітті як Compagnons du Tour de France[235]. І це до них звернувся Ейфель, коли мав будувати свою вежу.
(L. Charpentier, Les mystéres de la cathédrale de Chartres, Paris, Laffont, 1966, pp. 55–56)
Так ми отримали повну картину нових часів, де працьовиті кроти без упину перекопували підземелля, підглядаючи планету знизу. Але тут мало бути іще щось, якась інша справа, започаткована беконіанцями, результати або фази якої були на очах у всіх, і ніхто цього не усвідомлював… Адже копаючи у підземеллях, вони досліджували глибинні шари, однак кельти та тамплієри не обмежилися до копання колодязів — будуючи свої клапани, вони спрямовували їх до неба, щоб установити зв’язок між мегалітами і вловлювати впливи зірок…
Ця ідея спалахнула в голові Бельбо одної безсонної ночі. Він виглянув у вікно й побачив у далині, над дахами Мілану, світла металевої вежі телекомпанії RAI, великої міської антени. Поміркований і розважний варіант Вавилонської Вежі. І в ту мить він усе зрозумів.
«Ейфелева вежа,» сказав він нам наступного ранку. «Як же я раніше не подумав? Металевий ідол, мегаліт останніх кельтів, порожнє вістря, вище, ніж усі готичні шпилі. Навіщо Парижеві здався цей безглуздий монумент? Це небесний зонд, антена, яка збирає інформацію з усіх герметичних клапанів, устромлених у земну кору, зі статуй острова Пасхи, з Мачу-Пікчу, зі статуї Свободи на острові Бедлоу, спроектованої втаємниченим Лафайєтом, з обеліску в Луксорі, з найвищої вежі Томару, з Колоса Родоського, який продовжує передавати з глибини порту, де його вже ніхто не може знайти, з храмів у брахманівських джунглях, із башточок Великої Китайської Стіни, з вершини Аєрс-Рок, зі шпилів Страсбургу, які викликали таке захоплення втаємниченого Ґете, з ликів на горі Рашмор — Утаємничений Гічкок збагнув чимало, — з антени Емпайр Стейт Білдінґу, скажіть самі, на яку ж імперію натякало це творіння американських утаємничених, якщо не на імперію Рудольфа Празького! Ейфелева вежа приймає інформацію з підземелля і порівнює її з інформацією, що приходить із неба. А хто дає нам перше жаске кінематографічне зображення Ейфелевої вежі? Рене Клер у фільмі Париж, який спить. Rene Clair, R. С».
Ми перетлумачили всю історію науки: зрозумілою стала навіть гонка космічних озброєнь — всі ці божевільні супутники не інакше як займалися фотографуванням земної кори, щоб виявити там невидимі струмені, глибоководні потоки, течії гарячого повітря. І щоб порозумітися між собою, порозумітися з Ейфелевою вежею, зі Стоунгенджем…
87
Це дуже дивний збіг — видання фоліо 1623 року, що вийшло під іменем Шекспіра, містить рівно тридцять шість творів.
(W. Е С. Wigston, Francis Bacon versus Phantom Captain Shakespeare: The Rosicrucian Mask, London, Kegan Paul, 1891, p. 353)
Коли ми обмінювалися вислідами нашого фантазування, нам здавалося, і справедливо, що ми просуваємося вперед шляхом незаконних асоціацій, недозволених перемичок, яким ми б соромилися довіряти — якби хтось оскаржував нас у тому, що ми в це вірили. Справа в тому, що нас заспокоювало наше порозуміння — тепер уже мовчазне, як цього вимагає етикет іронії, — що ми пародіюємо логіку інших. Але впродовж довгих пауз, коли кожен із нас нагромаджував докази, щоб із чистим сумлінням — наче збираючи камінці для пародії на мозаїку — висловити їх на спільних зібраннях, наш мозок звикав пов’язувати, пов’язувати, пов’язувати кожен факт із будь-яким іншим фактом, а щоб робити це автоматично, він мусив набути деяких звичок. Гадаю, є певна межа, за якою нема вже різниці між звичкою вдавати, що віриш, і звичкою вірити.
Наче в історії про шпигуна: він проникає у таємні служби ворога, звикає думати як ворог і якщо виживає, то лише тому, що йому це вдається, і цілком очевидно, що невдовзі він переходить на ворожий бік, який став його власним. Або наче людина, що живе на самоті з собакою — вона говорить до нього цілий день, спершу намагається зрозуміти собачу логіку, відтак приходить до висновку, що собака розуміє людську логіку; вона виявляє, що він несміливий, відтак, що ревнивий, потім що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маятник Фуко», після закриття браузера.