Читати книгу - "Будденброки"

Розділ восьмий

Віднедавна, коли родина Будденброків обідала по четвергах в оточенні спокійних, усміхнених богів на шпалерах, з’явилася нова, дуже поважна тема розмови, яка викликала на обличчях дам Будденброк із Брайтештрасе вираз холодної стриманості, а в міміці й рухах пані Перманедер незвичайне хвилювання. Вона відкидала голову, простягала вперед руки або підносила їх угору й говорила палко, гнівно, із щирим, глибоким обуренням. Від конкретного випадку, про який була мова, вона переходила до узагальнень, згадувала про поганих людей і, сухо, нервово покашлюючи, — наслідок її шлункової недуги, — горловим голосом, як завжди, коли була сердита, кидала слова, мов короткий бойовий клич сурми: «Плаксивий Трішке!», «Грюнліх!», «Перманедер!» Але найдивовижніший був новий клич, недавно доданий, який вона викрикувала з невимовною зневагою і ненавистю: «Прокурор!»

Та коли до зали, — спізнившись, як завжди, бо він був завалений роботою, — входив Гуго Вайншенк із зухвало віддутою спідньою губою під тоненькими вусами і, балансуючи кулаками й на диво моторно погойдуючи стегнами, простував до свого місця, розмова уривалась і западала прикра, важка мовчанка, аж поки сенатор рятував усіх, невимушеним тоном, ніби йшлося про звичайну річ, питаючи директора, як у нього йдуть справи. І Гуго Вайншенк відповідав, що справи йдуть добре, просто чудово, краще й бути не може, а тоді легко й бадьоро звертав мову на інше. Він був набагато жвавіший, ніж досі, з якоюсь неприродною невинністю водив навколо очима, кілька разів підряд, не діставши, правда, відповіді, запитував Герду Будденброк, як поживає її скрипка. Взагалі він говорив багато й жваво, шкода тільки, що в своїй простодушності не дуже добирав слова і з надміру веселощів часом розказував не вельми доречні історії. Наприклад, розповідав анекдот про одну няньку, яку все обдувало, і дитині з того була тільки шкода. Вайншенк з великим гумором, як йому здавалося, наслідував вигуки домашнього лікаря: «Хто тут насмердів? Хотів би я знати, хто тут так насмердів?» — і не помічав чи помічав надто пізно, що його дружина сидить червона як рак, пані Елізабет, Томас і Герда ніби скам’яніли, дами Будденброк значуще переглядаються, навіть Рікхен Зеверін у кінці столу вдає ображену і хіба що старий консул Крегер стиха пирхає.

Що ж сталося з директором Вайншенком, з цим поважним, діяльним, здорової натури. чоловіком, далеким від товариського життя, простацьким на вигляд, але щиро відданим своїй роботі? Цей чолов’яга начебто робив — і то не раз! — те, що робити не годилося б… Так, його оскаржують, притягають до судової відповідальності за операції не тільки сумнівні, а просто нечесні, навіть злочинні. Ведеться слідство, і чим воно закінчиться, бог його святий знає. В чому ж звинувачують Вайншенка? В багатьох місцевостях сталися пожежі, великі пожежі; страховому товариству, зв’язаному з погорільцями контрактами, вони дорого коштували б» І директор Вайншенк, швидко одержуючи через своїх агентів звістку про нещастя, буцімто пускався на свідоме ошуканство: перестраховував згорілі маєтки в інших товариствах і таким чином перекладав на них збитки. Тепер справу передано прокуророві, докторові права Моріцові Гагенштрему…

— Томасе, — сказала якось пані Елізабет синові, коли вони були на самоті, — я нічого не розумію… Прошу тебе, поясни, в чім там річ!

І сенатор відповів:

— Що вам сказати, люба мамо… На жаль, не можу вас запевнити, що там усе гаразд. Але щоб Вайншенк був аж такий винний, як дехто хоче показати, мені теж не віриться. В теперішньому діловому житті є один спосіб, що зветься «usance»[69]… Розумієте, такий собі маневр… не зовсім бездоганний, не цілком законний, сторонній людині він може навіть видатись нечесним, а проте за якоюсь мовчазною згодою він прийнятий у діловому світі. Провести межу між «usance» і чимось ще гіршим не так легко… І взагалі… Коли Вайнщенк і переступив що межу, то, очевидно, не далі за багатьох своїх колег, що вийшли сухенькі з води. І все ж таки… я не маю ніякої надії, що процес скінчиться добре. Може, у великому місті його й виправдали б, але тут, де все зводиться до групових інтересів і особистих мотивів… Йому треба було зважити це, вибираючи захисника. В нашому місті немає жодного видатного, справді розумного адвоката, талановитого промовця, досвідченого в таких сумнівних справах, здатного говорити гарно й переконливо. Зате наші юристи тримаються разом, вони зв’язані спільними зацікавленнями, обідами, часом навіть споріднені і тому зважають один на одного. На мою думку, Вайншенкові краще було б вибрати собі котрогось із тутешніх адвокатів. А що він зробив? Вважав за необхідне — саме так, вважав за необхідне, а це врешті наводить на думку, що сумління в нього, мабуть, не вельми чисте, — виписати захисника з Берліна, доктора Бреславського, справжнього пройдисвіта, спритного на язик крутія, що вміє повернути закони куди хочеш. Кажуть, що він урятував від в’язниці не одного збанкрутованого шахрая. За дуже добрий гонорар він, звичайно, поведе справу Вайншенка так само хитро… Але чи буде з того якась користь? Я наперед бачу, як наші хоробрі правники руками й ногами опиратимуться успіхові чужинця і як прихильно слухатимуть судді обвинувальну промову доктора Гагенштрема… А свідки? Не думаю, щоб співробітники Вайншенка дуже його боронили. Те, що ми, прихильні до нього люди, — та й сам він, здається, теж, — називаємо простацькими манерами, не здобуло йому багато приятелів. Одне слово, мамо, я не сподіваюся нічого доброго. Горе буде Еріці, якщо станеться лихо, але найдужче шкода мені Тоні. Бачите, вона правду каже, що Гагенштрем радо взявся за цю справу. Вона всіх нас стосується, і, якщо погано скінчиться, — на всіх нас упаде пляма. Адже Вайншенк, хай там що, належить до нашої родини й сидить за нашим столом. Сам я вже якось це перебуду. Я знаю, як мені поводитися, В очах міста я мушу лишитися збоку від цієї справи, навіть не піду на суд, хоч як мені цікаво було б послухати Бреславського. І, щоб ніхто не міг закинути, ніби я натискаю на когось, взагалі ні в що не втручаюся. Але Тоні? Мені страшно навіть подумати, чим би для неї був присуд. Ви послухайте, скільки страху вчувається в її гучних протестах проти наклепу й заздрісних інтриг… Страху, що після всіх злигоднів, які випали на її долю, вона втратить і те єдине, що в неї лишилося: почесне родинне становище своєї дочки. Ось побачите, вона буде тим завзятіше захищати невинність Вайншенка, чим більше сумніватиметься в ній… Але хто зна, може, його й виправдають зовсім виправдають… Нам лишається тільки чекати, мамо, і бути