Читати книгу - "Гра престолів"

— Не був, а є,— виправив його Джон. Він не міг змиритися з тим, що Бенджен Старк загинув. Та не встиг він додати ще щось, як Гальдер крикнув:

— Гей там, ви що, все самі видудлити зібралися?

Пип висмикнув бурдюк з Джонових рук і, сміючись, відскочив. Грен схопив його за руку, Пип стиснув бурдюк, і тоненька червона цівка бризнула Джонові в обличчя. Гальдер застогнав, протестуючи проти такого марнотратства. Відпльовуючись, Джон почав боротися за вино. Матар і Джерен, видершись на мур, обстрілювали хлопців сніжками.

Поки Джон, з засипаним снігом волоссям і в заляпаному вином сюрко, вивільнився, Семвел Тарлі вже пішов.

Щоб відзначити подію, Трипалий Гоб наготував особливу вечерю. Коли Джон з’явився у їдальні, сам лорд-стюард провів його до лавки біля вогню. Джон проходив повз старших вояків, і ті плескали його по плечу. Восьмеро майбутніх братів бенкетували: в центрі на тарелі лежали оленячі реберця, паніровані часником і травами й оздоблені м’ятним листям, а навколо в маслі плавав гарнір — товчена жовта ріпа.

— Зі столу самого лорда-командувача,— пояснив Бовен Марш. До м’яса подали салати зі шпинату, турецького гороху й ріпової гички, а після цього принесли мисочки з мороженими чорницями й вершками.

— Як гадаєте, нас не роз’єднають? — запитав Пип, поки всі радісно набивали кендюхи.

— Сподіваюся, роз’єднають,— скривився Жаба.— Мене вже нудить щодня дивитися на твої вуха.

— Ха! — озвався Пип.— Обзивали круки ворона чорним. Тебе точно зроблять розвідником, Жабо. Бо тебе ліпше тримати подалі від замку. Якщо наскочить Манс Рейдер, ти тільки забороло підійми — і він з лементом утече.

Всі зареготали — крім Грена.

— А я особисто хочу бути розвідником.

— І ти, і всі,— сказав Матар. В обов’язки кожного, хто носив чорне, входило чатування на Стіні й оборона Стіни з мечем у руках, але військовим серцем Нічної варти були розвідники. Саме вони наважувалися виїздити за Стіну й прочісувати примарний ліс і крижане високогір’я на захід від Тінявої вежі, воюючи з дикунами, велетами і здоровезними сніговими ведмедями.

— Не всі,— заперечив Гальдер.— Мені ліпше в будівничі. Яка користь від розвідників, якщо Стіна впаде?

Орден будівничих зібрав каменярів і теслярів, які ремонтували фортеці й вежі, і гірників, які копали тунелі й били каміння для доріг і доріжок, і лісорубів, які розчищали зарості, коли ліс занадто близько підступав до Стіни. Подейкували, що колись давно вони добували з мерзлих озер у глибинах примарного лісу величезні крижані брили й на санях доправляли їх на південь, щоб Стіна росла вище й вище. Та це було сотні років тому, а зараз вони могли хіба що об’їздити Стіну від Східної варти до Тінявої вежі, вишукуючи тріщини й інші ознаки танення і, наскільки це можливо, ремонтуючи Стіну.

— Старий Ведмідь не дурень,— зауважив Дареон.— Ти точно станеш будівничим, а Джон — точно розвідником. Серед нас він найкращий мечник і найкращий вершник, та й дядько його був головним розвідником, поки не...— він ніяково обірвав себе на півслові, збагнувши, що саме мало не бовкнув.

— Бенджен Старк і зараз головний розвідник,— сказав Джон Сноу, крутячи в руках мисочку чорниць. Може, всі решта уже й не сподіваються на дядькове повернення, та тільки не він. Відсунувши практично неторкані чорниці, він підвівся з лавки.

— Ти це не їстимеш? — запитав Жаба.

— Бери собі,— мовив Джон, який майже не торкнувся Гобової святкової вечері.— Більше не можу.

Знявши з гачка біля одвірка свій плащ, він плечем відчинив двері й вийшов.

— Джоне, що сталося? — вийшов за ним Пип.

— Сем,— пояснив Джон.— Його сьогодні не було за столом.

— Так, проґавити вечерю — це на нього не схоже,— замислено сказав Пип.— Думаєш, він захворів?

— Він боїться. Бо лишається без нас.

Джонові пригадався день, коли він виїхав з Вічнозиму, пригадалося прощання з домішкою гіркоти: покалічений Бран у ліжку, Роб із засніженим волоссям, Арія, яка, отримавши Голку, обсипала Джона поцілунками.

— Щойно ми складемо присягу, у нас з’являться обов’язки. Когось, можливо, відішлють у Східну варту або в Тіняву вежу. А Сем лишиться серед учнів — серед таких, як Раст і Кюгер, і тих, що зараз їдуть королівським гостинцем. Тільки богам відомо, які там будуть хлопці, але можна не сумніватися, що сер Алісер за першої-ліпшої нагоди нацькує їх на Сема.

Пип скривився.

— Ти зробив усе, що зміг.

— Того, що ми зробили, виявилося недосить,— мовив Джон.

Повертаючись у Гардинову вежу по Привида, він відчував глибокий неспокій. Уже з деривовком він подався у стайні. Щойно вони увійшли, особливо норовливі й лякливі коні почали брикатися й стригти вухами. Джон осідлав свою кобилицю, стрибнув у сідло й виїхав з Чорного замку просто в місячну ніч, прямуючи на південь. Привид, який мало не летів над землею, обігнав його й, не встиг Джон оком кліпнути, зник. Джон не зупиняв його. Вовку треба полювати.

Джон не думав, куди саме прямує. Просто хотілося їхати. Якийсь час він рухався уздовж струмка, дослухаючись до плескоту крижаної води об каміння, а тоді через поле виїхав на королівський гостинець. Перед ним простяглася вузька кам’яниста дорога, місцями поросла травами,— дорога, яка нічого особливого не обіцяла, однак від самого її вигляду Джона Сноу переповнила туга. Ця дорога вела до Вічнозиму й далі — до Річкорину, Королівського Причалу, Соколиного Гнізда й різноманітних інших місць — до Кичери Кастерлі, Острова Ликів, червоних Дорнських гір, сотень Браавоських островів на морі, димних руїн давньої Валірії... Вела туди, де Джон ніколи не побуває. Ця дорога вела у світ... а Джон лишався тут.

Щойно він промовить обітницю, Стіна стане його домівкою й лишатиметься такою, аж поки він не постаріє, як мейстер Еймон.

— Я ще не присягнув,— пробурмотів Джон. Він не злочинець, змушений одягнути чорне, щоб не розплачуватися за свої гріхи. Він з’явився тут з власної волі й може вільно забратися... поки не вимовить обітницю. Можна просто поїхати зараз уперед і ніколи не повертатися. До наступної повні він уже буде у Вічнозимі серед братів.

«Серед зведених братів,— нагадав йому внутрішній голос.— І разом з леді Старк, яка тобі не зрадіє». У Вічнозимі йому немає місця, як немає і на Королівському Причалі. Навіть біля власної матері йому місця не знайшлося. На думку про це Джон зажурився. Він намагався уявити,