Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Отакі витівки виробляв із розумом туман, густий туман з-над озера Лох Ескалотт.

— Готово, Цірі, — глухо промовила чародійка. — Твій човен чекає.

Цірі відгорнула волосся з чола, шморгнула носом.

— Попроси пробачення за мене в пань із Монтекальво, Трісс, — сказала. — Але не може бути інакше. Я не можу лишатися, коли Ґеральт і Йеннефер ідуть. Просто не можу. Вони мусять то зрозуміти.

— Мусять.

— Тож прощавай, Трісс Мерігольд. Бувай, Любистку. Бувайте всі.

— Цірі, — прошепотіла Трісс. — Сестричко… Дозволь мені пливти з вами…

— Ти сама не знаєш, про що просиш, Трісс.

— Чи я тебе колись іще…

— Напевне, — сказала та рішуче.

Увійшла до човна, який захитався й відразу почав відпливати. Пропадати в тумані. Стоячи на березі й не чуючи жодного плюскоту, не бачили вони ані хвиль, ані руху води. Наче то був не човен, а примара.

Дуже недовго вони ще бачили дрібну та зграбну фігурку Цірі, бачили, як довгою тичкою відпихується вона від дна, як підганяє й так уже швидку барку.

А потім був уже лише туман.

«Вона мені збрехала, — подумала Трісс. — Я вже ніколи її не побачу, бо… vaesse deireadh aep eigean. Щось закінчується…»

— Щось закінчилося, — здушеним голосом промовив Любисток.

— Щось починається, — підтримав його Ярпен Зігрін.

Звідкись із боку міста голосно заспівав півень.

Туман почав швидко розвіюватися.

* * *

Ґеральт розплющив очі, які подражнювала крізь повіки гра світла й тіні. Побачив над собою листя, калейдоскоп листя, яке мигтіло на сонці. Побачив важкі від яблук гілки.

На скроні й щоках відчував легенький дотик пальців. Пальців, які він знав. Які кохав до болю.

Болів також і живіт, груди, боліли ребра, а тісний корсет бинтів переконливо доводив, що місто Рівія й тризубі вили не були сонним кошмаром.

— Лежи спокійно, моє кохання, — лагідно промовила Йеннефер. — Лежи спокійно. Не рухайся.

— Де ми, Йен?

— Чи це важливо? Ми разом. Ти і я.

Співали птахи, зеленяки чи дрозди. Пахли трави, зілля та квіти. Яблука.

— Де Цірі?

— Відійшла.

Вона змінила позу, обережно звільнила руку з-під його голови, лягла поруч на траві так, аби мати можливість заглядати йому в очі. Дивилася на нього жадібно, наче хотіла насититися видом, наче хотіла надивитися про запас, на всю вічність. Він дивився й собі, а туга перехоплювала йому горло.

— Ми були з Цірі на човні, — згадував він. — На озері. Потім на річці. На річці із сильною течією. У тумані…

Її пальці відшукали його руку, стиснули сильно.

— Лежи спокійно, мій коханий. Лежи спокійно. Я поряд. Тепер я поряд. І ніколи вже тебе не покину. Ніколи.

— Я кохаю тебе, Йен.

— Я знаю.

— І все ж, — зітхнув він, — хотілося б знати, де ми є.

— Мені також, — сказала Йеннефер тихо й не відразу.

* * *

— І це, — запитав за мить Галахад, — кінець тієї історії?

— Чому б то, — запротестувала Цірі, потираючи ногу об ногу, збиваючи присохлий пісок із пальців та підошви. — Ти б хотів, аби розповідь закінчувалася так? Отож! Я б також не хотіла!

— То що ж було далі?

— Та в порядку, — пирхнула вона. — Побралися.

— Розкажи.

— А-а-а, що там розповідати? Було гучне весілля. З’їхалися всі: Любисток, матінка Неннеке, Іола та Еурнейд, Ярпен Зігрін, Весемір, Ескель… Коен, Мільва, Ангулема… І моя Містле… І я там була, мед-пиво пила. А вони, значить, Ґеральт та Йеннефер, мали потім власний дім і були щасливі, дуже-дуже щасливі. Як у казці. Розумієш?

— Чому ти плачеш, Володарко Озера?

— Нічого я не плачу. Очі в мене сльозяться від вітру й тільки!

Мовчали вони довго, дивлячись, як розжарена до червоного куля сонця торкається верхівок гір.

— І справді, — перервав тишу Галахад, — дуже дивною була та історія, ой, дивною. Воістину, пані Цірі, несамовитим є світ, з якого ти прибула.

Цірі голосно шморгнула носом.

— Та-ак, — продовжив Галахад, кілька разів кахикнувши, трохи збентежений її мовчанням. — Але й тут, у нас, трапляються дивовижні пригоди. Візьмімо хоча б те, що сталося з паном Гавейном та Зеленим Рицарем… Або з моїм дядьком, паном Борсом, і паном Трістаном… Уявляєш собі, пані Цірі, пан Борс і пан Трістан одного разу вирушили на захід, до Тінтагелю. Шлях вів їх лісами дикими й небезпечними. Їдуть вони, їдуть, аж дивляться: стоїть біла лань, а поруч пані, у чорне вдягнена, воістину, чорнішої чорноти й на марах не побачиш. І вродлива та пані така, що вродливішої у всьому світі не знайдеш, ну, хіба що королева Гвіневра… Помітила вона рицарів, та пані, що біля лані стояла, рукою махнула й так ото до них відізвалася…

— Галахаде.

— Що?

— Замовкни.

Він закашлявся, замовк. Мовчали обоє, дивлячись на сонце. Мовчали дуже довго.

— Володарко Озера?

— Я просила, аби ти мене так не називав.

— Пані Цірі?

— Що?

— Їдьмо зі мною до Камелота, пані Цірі. Король Артур, ось побачиш, викаже тобі честь та повагу… А я… Я завжди буду тебе кохати й поважати…

— Встань із колін, зараза! Або й ні. Якщо ти вже там, то розітри мені стопи. Жахливо замерзли. Дякую. Ти милий. Я ж сказала: стопи! Стопи закінчуються на кістках!

— Пані Цірі?

— Я тут увесь час.

— Сонце хилиться до заходу…

— Правильно, — Цірі застебнула чоботи, встала. — Запрягаймо коней, Галахаде. Є десь поблизу якесь місце, де можна буде переночувати? Ха, по твоєму обличчю бачу, що ці терени ти знаєш так само, як і я. Але це нічого, рушаймо в дорогу, навіть якщо доведеться спати під голим небом, аби десь подалі, у лісі. Від цього озера тягне… Чому ти так дивишся? Ага, — здогадалася, побачивши, як він зашарівся. — Мрієш про ночівлю під кущем ліщини, на килимі з моху? В обіймах феї? Послухай-но, хлопче, я не маю ані найменшого бажання…

Вона обірвала себе, дивлячись на його рум’янець та блискучі очі. На, по суті, цілком небридке обличчя. Щось стисло їй шлунок і низ живота, і не був то голод.

«Що зі мною діється, — подумала вона. — Що зі мною діється?»

— Не втрачай часу! — ледь не крикнула вона. — Сідлай жеребчика!

Коли вони вже були в сідлах, вона подивилася на хлопця й голосно засміялася. Він глянув на неї, а очі мав здивовані, було в них запитання.

— Нічого-нічого, — сказала вона вільно. — Це я просто про дещо задумалася. Уперед, Галахаде.

«Килим із моху, — подумала вона, ледь стримуючи хихотіння. — Під кущем ліщини. А я в ролі феї. Ну-ну».

— Пані Цірі…

— Що?

— Поїдеш зі мною до Камелота?

Вона простягнула руку. І він простягнув свою. Вони поєднали долоні,