Читати книгу - "Астальдо"

— О, ми не зневажаємо… — жебонить якась діва, — просто нам говорили, що…

— Що всі ми зверхні і люті, авжеж… Мила діво, чиї очі сяють, ніби давно померкле світло двох дерев, хіба я схожий на особу люту і зверхню?

— Але ті Нолдор зі сходу, Феанорінги?

— О, родичі з Першого Дому цілком приємні в обходженні і є вмістилищем багатьох цнот, — промовляє Алмареа, а Фіндекано трохи свого келиха не впустив від несподіванки, — ви чули про Золотий Голос Тіріону? Коли співає Маглор…

Світ перевернувся — Алмареа хвалить синів Феанаро… Ні, його воїнів спокійно можна відправляти на перемовини самих…

— В Лосгарі? — перепитує когось Мірімон, — таже ми не знаємо, що там сталося, ми ж були на західному березі… Пожежа, авжеж… Князь Феанор? О, він був вельми важкою у спілкуванні особою, однак, його майстерність… Вельмишановний чув про прилад, що безпомильно вказує на північ? А про палантири?

Ні слова неправди, бо Мірімон був тоді в обозі і прибіг на берег лише вранці, і незгоди зосталися в родині… От у кого повчитися б Ангарато…

— Ми наткнулися на вовчих вершників в степу, — розливається соловейком Синьагіл перед іншим гуртком панночок, — я втратив коня, і втратив би життя, якби не мій князь і воєвода… Князь Фінгон є моїм рятівником — він вихопив мене трохи не з вовчої пащі. Його відвага…

І що ти там говориш, Синьагілe? Навіть не почервонів, коли Фіндекано підійшов ближче. Панни вже не знають на кого дивитись — чи на оповідача, чи на героя оповідки… Краєчком вуха князь Дор-Ломіну чує, як Елеммакіл оповідає ще комусь історію його вікопомної вилазки до Тангородріму, особливо підкреслюючи те, що на місці події з’явився орел Манве.

— О, так, Суддя був у гніві… Однак, милосердя Валар відомо всім… Князь Маедрос — старший син Феанора, якщо пробачено навіть йому… А як ще витлумачити появу Торондора?

Телері, з яким розмовляє Елеммакіл, киває замислено… Він згоден… Ні, поки що все чудово.

— Я не Синда, я Нандо, — голос Анта, — князь підібрав мене в лісі, біля тіл розтерзаних орками рідних… У мене немає родичів, окрім Фінгона Відважного, котрий зве мене сином.

— Ви жили серед… серед прибульців з Заходу, — чийсь обережний голос, — і як вам велося в Ломіоні?

— Я був зброєносцем свого аtarinya, і супроводжував його як на війні, так і в мирний час. Ломіон, як і Ейтель-Сіріон є оборонним градом… Синдар? Їх багато серед воїнів і серед мешканців міст… У Гімрінгу? Там теж… Так, я там був… Князь Маедрос? Шляхетнішого від нього немає серед Квенді, є лише рівний йому — мій князь…

— Говорять, що Lechind зневажають тих, хто не був у Валінорі…

— Я не бачив таких нерозумних осіб…

Фіндекано мимоволі згадує Куруфінве, котрий підпоїв Науга… Та Ант не скаже злого про жодного з Нолдор, навіть, якщо Шалена Трійця тричі назве його Моріквендо.

Зрозумівши, що ґрунт для перемовин вже добряче підготовано, Фіндекано вийшов до саду, дякуючи друзям подумки. Десь у іншому місці він теж зміг би так говорити і сміятись, але не тут…

Даремно батько послав його сюди. А втім — він же не знав…

— Tano Фіндекано…

Такий знайомий голос… Таno… Навчитель… Тоді, в Ломіоні, вона називала його так дуже зрідка. Мій cano… Мій воєводо… Фінгоне… Фіндекано…

— Я радий знову бачити вас, вельможна. Як ваші успіхи у стрільбі? Ви продовжуєте заняття? З ким?

— Я вправляюся сама…

— Твердість руки… Головне — не втратити.

— Я — намагаюся…

Він повертається до неї обличчям. Головне — щоб не зрадив погляд… Крижаний погляд Нолофінвіонів — саме те, що треба.

— Cano…

— Я не ваш воєвода, nerwen.

— Я була… Я не хотіла, cano…

— Все проминуло, панно. Мені шкода, що я розчарував вас… В списку згаслих від нерозділеної любові зосталося порожнє місце…

— В якому списку, cano?

— Діви з Доріату ведуть подібні записи… Деякі навмисне закохують в себе нерозумних Еldrim, щоб потім пишатися перемогами.

— Фіндекано, я ніколи… Нам треба поговорити…

— Я ж пропонував вам — поговорити… Ви не дали мені навіть виправдатись. З плином часу я не змінився, панно, і моя провина не стала меншою. Я вже не такий огидний нині? Щось сталося? Ніхто не звільнив Нолдор від прокляття. Дайте всьому цьому спокій, і йдіть до зали. Там уже танцюють…

Схлип… Тихий і безпомічний… Такий дитячий… Так плакав колись маленький Ант, тулячись до нього біля похідного вогнища.

— Що ти зробив їй, Lachend?

— Цього пана, здається, звуть Нінуінон, — мовить Фіндекано, глянувши побіжно на третю постать, — він є наступним у вашому списку, чи не так? Співчуваю…

Він повернувся до них спиною і рушив до засклених дверцят, звідки долинала музика. Якби Нінуінон був Нолдо — ранком вони б уже билися до першої крові. Та навряд чи цей юнак викличе його…

Занадто жорстоко… Він був згоден з цим. Однак — справедливо.

Фіндекано запросив на повільний урочистий танок, який тільки-но розпочався, першу ж діву, яку зустрів біля дверей зали. І протанцював з нею до світанку.

По обіді другого дня Кірдан прийняв князя Дор-Ломіну в альтанці на морському березі. Опісля звичаєвих побажань, Пробуджений одразу ж приступив до справ.

Він уже знав з листа князя Нолофінве про відхід Туракано. Кірдан поставився до цього поблажливо — Телері більше за все цінували свободу волі. Він не вважав вчинок Турондо зрадою, тим більше, що до цього вчинку спричинився сам Вала Ульмо.

Однак, за стільки літ Корабел звик і до захисту з півночі. Тому пропозиція заселити Фалатрім спорожнілий Віньямар і зоставити там залогу з Нолдор та навчених бою Телері, прийшлася йому до душі.

Фіндекано домовився з князем, що той пришле йому три загони лучників. Військо у Корабела було — саме військо, а не княжа дружина, як в Доріаті. Але Доріат захищала сила Майе, Кірдан же мусив оборонятися сам.

— Я розішлю оповісників, — говорив Корабел, — і Віньямар знову задзвенить піснями. Однак, не зможу цього сказати про весь Невраст — мої Фалатрім нікуди не рушать від моря.

— Принаймні — побережжя буде прикрите, — сказав Фіндекано, котрий передбачав такий розвиток подій. — а щодо всього Неврасту, то велику його частину займають болота і ліс… За правління мого брата поселення теж тислися до берега. Ми любимо море…

— Ви, Нолдор, теж? — спитав Кірдан з усміхом.

— Теж, — мовив Фіндекано, — в Ломіоні мені часом снився шурхіт хвиль.

— Я знав Фінве, — вимовив Корабел смутно, — дуже близько знав…