Читати книгу - "Твердиня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене).
Галерея підхопила запитання і покотила підземеллям, відбиваючи від стін, наче гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив з несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, наче відсутність людей (поправка — відсутність притомних людей) пробудила зі сну привидів Паїтіті, які, повилазивши зі стін, підхоплювали кожен звук і несли його вглиб Твердині, щоб передати комусь.
Левко не відповів.
Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви і він розрізнив українця (темнота стала сіруватою і мерехтливою, як зображення у телевізорі при втраті сигналу). Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, накривши ноги ковдрою, і роздивлявся стелю. Сьома зайшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.
Вони німували хвилин п’ять. Левко навіть не ворухнувся.
— Як ти? — вирішивши, що достатньо намовчався, поцікавився Сьома.
Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, що нагадував стогін.
— Сатомі не зачепило? — відповів питанням на питання.
— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок. — Хотів додати, що Ґрем теж в порядку, але не відважився. І знову замовчав.
Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і промовив, не повертаючи голови:
— Ти ж не просто так прийшов.
— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.
— Ну то кажи.
Сьома прокашлявся:
— Гаразд. Хай як тобі це неприємно чути, але життя триває. Наш план… хех…
— Ми обісрались, чувак.
— Так.
— Ми обісрались через сраного янкі.
— Так, Лео, погоджуюсь з тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі лишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що… ем… що робити з Ґремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без базару. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти притлумив особисті образи і зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.
— До чого ти хилиш? Викладай напряму. Ненавиджу твої слиняві прелюдії! — Левко дійсно терпіти не міг, попри те, що росіянин завжди так робив: збирав загальновідомі факти, розкладав їх, наче книги на полиці, в алфавітному порядку, показував усім, а потім — раз! — і підкидав власну ідею, здогадку чи висновок, після яких співрозмовник витрачав рівно одну секунду, щоб подумати про те, який Сьома головастий, і приблизно півмільйона наступних секунд на прокручування у голові різноманітних варіацій дошкульної думки: «Чорт забирай, який же я телепень!»
— Добре, не кип’ятись. У нас два питання на порядку денному. Перше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу чертвертого рівня?
— Він живий, — не то спитав, не то ствердив Левко.
— А чого б йому помирати?
І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з пустими руками. Біля милиці, впершись прикладом у кам’яну підлогу, а стволом на матрац, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з непритомних вартових.
— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо просиділи в потемках, щоб розрізняти жести й міміку).
Тепер настала черга Сьоми скрушно зітхати:
— Ага.
Замість того щоб спитати, для чого, Левко видав інше запитання:
— Ти не боїшся, що я…
Семен перебив його:
— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обойму вийняти не здужаю. Тільки ти зможеш… — Хлопець не договорив.
— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?
Росіянин мовчки похитав головою.
— Що ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чудово розумів, що від нього добивається Семен, але вимагав, щоб товариш озвучив проблему вголос.
Сьома запустив руки в копну відрослого волосся, під яким майже повністю сховались вуха, і, фиркаючи, чи то від безсилої злоби, чи то від відчаю, скуйовдив його.
— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабо пам’ятатимуть події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось помітив нашу неадекватну поведінку і згадає про це, швидше за все, спогади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина… що заспав на гамаку… — Семен заговорив уривчасто, спотикаючись через кожні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії… він точно знає, що на нього напали… і також знає, хто напав.
— Ти хочеш, щоб я вбив людину?
Росіянин прикусив губу, замислився. Так наче у такого простого питання могла бути складна відповідь.
— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лиш кажу, що вартовий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перуанця обов’язково витягнуть, і він усе розкаже. Якщо ми хочемо зберегти шанс — шанс драпонути іншим разом, іншим способом, — з тим хлопчиною треба щось вирішувати.
Сьома також усвідомлював, що проблема може бути не лише з охоронцем. Лікар Мел Барр увірвався в намет-їдальню якраз тоді, коли стало зле Марко, і, можливо, щось запідозрив. Щоправда, хлопець небезпідставно сподівався, що після пробудження Мел забуде все, що бачив, а якщо й пам’ятатиме, то думатиме, що йому приверзлося. Про кого Семену зовсім не хотілось думати — це про кухаря Марко. Чи справді той щось запідозрив чи то тільки здалося? А якщо запідозрив, то як багато італійцю вдалось дізнатися? З іншого боку, заспокоював себе росіянин, якби Марко знав, що Сатомі підкинула отруту в їжу, він би не став годувати весь гарнізон. Розуміючи, що поки що не може нічим зарадити проблемі, хлопець відштовхнув її, збираючись подумати над цим згодом, і не став нічого говорити Левку. Наразі були важливіші питання. Левко дивився просто на обличчя товариша. Він добре бачив розгублені очі, але пітьма ховала від нього неприродно червоний колір обличчя. Сьома страшенно хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лиш перше невідкладне питання з порядку денного. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.
Українець підвівся, беручи до рук
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня», після закриття браузера.